**Проучила чоловіка**
Крапля води падала з крана точно в центр підсохлої яєшні тик-тик-тик.
Оля завмерла біля мийки, стискаючи в руці губку. Вчорашня сковорідка дивилася на неї докірливо, облямована жовтими плямами та крихтами хліба. Поряд стояла тарілка з розмазаним маслом, чашка з кавовим обідком, ніж, липкий від варення. Вітя вже поїхав на роботу у своїй пошарпаній «девятці», залишивши після сніданку звичний натюрморт. Усе це терпляче чекало її рук, як чекало щоранку останні три роки.
«Знову», подумала Оля й автоматично відкрила кран. Гаряча вода зашипіла, збиваючи піну на дні сковорідки. Вона намочила губку, накапала миючий засіб і взялася за роботу.
Три місяці тому вона вперше попросила Вітю допомогти з посудом. Він тоді здивовано підняв брови, ніби вона запропонувала йому розписати стелю Сикстинської капели або вивчити китайську.
Олю, та це ж дрібниці, сказав він, не відриваючись від телевізора, де йшов футбол. Пять хвилин і готово.
Пять хвилин. Кожного ранку. Кожного вечора. Оля милила губку, мовчки підраховуючи: за рік ці «дрібниці» перетворювалися на тридцять годин чистого часу. Цілий робочий тиждень, проведений біля раковини.
Сковорідка піддавалася не одразу. Підсохлий жир вимагав зусиль, жорсткої губки, терпіння. Жовток вївся в тефлонове покриття, залишивши жовті сліди. Вона терла вперті плями й згадувала вчорашній вечір: як Вітя розвалився на дивані з телефоном після вечері, гортаючи соцмережі, поки вона сама розбирала наслідки їхньої спільної трапези.
Вітю, обережно покликала вона, намагаючись не звучати докірливо, може, сам помієш свою тарілку?
Він навіть не відірвався від екрана. Великий палець машинально гортав стрічку обличчя, котики, меми.
Зараз… відповів він розсіяно, навіть не подивившись на неї. Ти ж бачиш, який у мене день був.
День. У нього завжди був «якийсь день». Проєкти горіли, клієнти дзвонили, начальство вимагало звіти. А в неї що відпочинок? Курорт? Оля теж працювала хоч і в невеликій бухгалтерії, хоч і не на такі гроші, але вісім годин на день, як усі люди.
Вона поставила чисту сковорідку на сушарку й взялася за чашку. Кавова гуща розмокла, перетворившись на буру кашицю. Вона терла порцеляну жорсткою стороною губки, роздумуючи, чому її так дратує ця дрібниця. Справа ж не в самому митті що там, десять хвилин роботи. Справа в тому, що Вітя просто не помічав її праці. Для нього брудні тарілки зникали самі собою, а чисті матеріалізувалися у шафі за чарівним помахом. Як білизна в пральній машині перетворювалася на випрасовані сорочки. Як продукти у холодильнику ставали гарячою вечерею. Як пил зникав з меблів, а підлога вичищалася без швабри.
У його світі побут існував як щось само собою зрозуміле як електрика у розетці чи вода з крана. Натиснув вимикач є світло. Відкрив кран тече вода. Прийшов додому чисто, смачно пахне, усе на місці.
Мені потрібна допомога, сказала вона через тиждень, коли він залишив у мийці не просто тарілку, а цілу каструлю від борщу. Трилітрову емальовану каструлю з присохлими до стінок шматочками. Не грошима, не подарунками. Просто… щоб ти помічав, що я роблю. І допомагав.
Вітя підвів очі від ноутбука, де щось друкував для роботи. На обличчі щире здивування, майже образа.
Та що тут такого? Хвилинна справа! У мене проєкт горить, клієнти з вчорашнього дзвонять, а ти через якусь каструлю…
Хвилинна справа. Оля дивилася на його обличчя відкрите, трохи роздратоване, абсолютно щире і розуміла: він справді не бачив проблеми. Не прикидався, не вдавав. Серйозно вважав, що миття посуду займає хвилину. Мабуть, у нього в голові був приблизно такий розрахунок: сполоснув тарілку під краном тридцять секунд, потеребив губкою ще тридцять. Разом хвилина.
Він не враховував, що спочатку треба звільнити раковину від вчорашніх останків, відкрити воду, дочекатися, поки вона нагріється, взяти чисту губку, накапати миючий засіб. Потім відтерти присохлий жир, сполоснути, поставити сушитися. А якщо тарілок не одна, а пять? А якщо ще каструля, сковорідка, чашки, ложки, дошка для нарізки?
Тієї ночі, лежачи в ліжку під його рівне дихання, Оля перебирала в голові їхню розмову. Вітя вже спав, розкинувшись на половині ліжка, ледь помітно хропучи. А вона ворочалася, не знаходячи зручного положення.
«А що, якщо я просто… не буду?» раптом подумала вона.
Думка була настільки несподіваною, що Оля навіть припіднялася на лікті. Не буду мити посуд. Не зі злості, не навмисно. Просто перестану робити те, що він називає «хвилинною справою». Нехай сам побачить, скНаступного ранку вона випила каву, посміхнулась до свого відображення у вікні й пішла на роботу, залишивши кухню так само забраною, як і вчора.
(Кінець.)
