Народився я і виріс у дуже бідній сім’ї. Чоловіків у нас не було, ми жили втрьох – я, мама і бабуся. Хто мій тато я не знав. Мама ніколи не казала, а я й не насмілювався запитати. Лиш одного разу мати обмовилася, що він живе у сусідньому селі і в нього є інша сім’я, дружина і діти. Про моє існування він добре знає, проте йому байдуже.
Ми троє постійно шукали кращої долі і тому досить часто змінювали місце проживання. Думали, що на новому місці почнемо жити краще і знайдемо хоч якісь ресурси для існування. Але так не сталося. Наше життя котилося все вниз і погіршувалося кожного року. Чуда так і не було. Знайти роботу у нових містах було дуже складно, а пізніше й зовсім нереально.
Тому я почав працювати з 16 років і заробляв як міг. Я брався за будь-яку роботу, лиш би платили. Тому й навчання мені давалося важко, я дуже погано вчився. Моя голова була зайнята або думками про пошуки підробітку, або ж самим підробітком.
Після закінчення 9 класу, мене забрала до себе рідна сестра моєї бабусі. Я звик кликати її бабою Надею. Вона жила разом із своїм чоловіком, дітей у них не було. Вони жили у гарній квартирі в Києві, кімнат у них було дві. Мене вони прийняли як свого сина і піклувалися як про рідного. Знали б ви, наскільки я їм завдячую. Баба Надя з дідом купили мені новий гарний одяг, якого в мене від народження ніколи не було і допомогли поступити на навчання. Я був дуже худим, бо ми з мамою і бабусею практично нічого не їли, оскільки не могли собі дозволити і хліба купити кожного дня.
Тому баба Надя мене відгодовувала від щирого серця, а пізніше ще й віддала спортом займатися. Всіляко старалася виростити мене здоровим чоловіком.
Основним є те, що я був їхнім спадкоємцем, про що вони зазначили у своєму спільному заповіті, хоча інших кандидатів по-крові у них не було.
Ці добрі люди дарували мені свою любов та турботу і дали все, що потрібно для хорошого життя. Нічого не просили взамін, лише щоб я старався вчитися і бажано – добре вчитися. Вони відкрили мені перспективи у житті – навчання в інституті, хороша робота і безтурботне, в порівнянні з минулим, життя.
Я старався як тільки міг, щоб не проґавити такий шанс.
Проте життя вирішило інакше. Була в мене одна одногрупниця, з якою ми дуже здружилися, а пізніше ця дружба переросла у стосунки. Я її полюбив усім серцем. Ми весь вільний час проводили разом. Проте я встигав і вчитися і спортом займатися, однак баба Надя і дід були категорично проти цих стосунків.
Баба постійно просила забути ту дівчину і зосередити себе на навчанні. Але я нічого з собою зробити не міг, я постійно думав про свою кохану дівчину. Вона дарувала мені щасті і показувала, яким гарним може бути наш світ. Нам було так добре разом. Вона була надзвичайно добра і зовсім безкорисна. Навіть, гуляючи по парку, вона платила за своє морозиво сама, хоча мені було соромно і не зручно.
Ще через тиждень баба Надя почала торочити, що моя дівчина Галинка зі мною лише через їхню квартиру. Ці слова мене дуже ранили і я навіть розлютився.
На наступному побаченні я запитав і Галі, чи змогла б вона прожити зі мною все життя у гуртожитку. Спочатку вона голосно сміялася, а пізніше сказала, що ]й потрібний тільки я і квартира моїх баби з дідом їй не потрібна. Мовляв в гуртожитку теж живуть люди, і теж щасливо. Я був щасливим.
Проте баба Надя вчора мені сказала, що я маю зробити свій вибір. Або я живу з ними у просторій квартирі і вони не змінюють заповіт, але я маю покинути свою Галинку, або ж продовжую зустрічатися з нею, проте забираю свої речі і вони скасовують заповіт.
Я справді кохаю Галю, а вона мене, тільки мені справді нема куди йти і грошей у мене нема. Моя кохана живе з сестрою у гуртожитку, вільних кімнат там нема. Щоб орендувати квартиру нам потрібно мати лишні гроші, а їх у нас нема. Всі мої витрати покривають баба Надя з дідом.
І як мені вчинити?…