Ми вирішили відвідати моїх батьків майже через півроку після весілля. Я знав, що це буде випробування, але навіть не уявляв, наскільки жорстким воно виявиться. Щойно ми переступили поріг, мати зустріла нас холодним поглядом і словами, від яких кров застигла в жилах: «Тут працюють, а не розважаються». У її голосі відчувалася загроза, ніби ми приїхали не до рідного дому, а на каторгу.
Моя Олеся, з її ніжними руками і міською витонченістю, раптом здалася крихкою, як квітка серед бурянів. Я бачив, як міцно вона стиснула мою руку, коли мати наказала їй чистити рибу. «Остапе, це ж твоя дружина, а не покоївка!» хотілося крикнути, але я мовчав. Мовчав, бо знав: кожен мій протест розпалить ще більше полумя.
Ті дні в селі перетворилися на кошмар. Олеся працювала до пізньої ночі, її пальці тремтіли від холоду, коли вона мила посуд криничною водою. Я бачив, як вона стискає губи, щоб не розплакатися, коли мати знову і знову дорікала їй лінощами. «Ти ніколи не будеш гідною мого сина!» лунало в голові, наче прокляття. А я стояв осторонь, немов невидимими ланцюгами прикутий до землі, на якій виріс.
Наші вечері складалися з вареної картоплі та риби, яку готувала Олеся, але мати навіть не сідала з нами. Вона спостерігала з кута, наче тінь, чекаючи помилки. А коли ми нарешті лягали спати, я чув, як Олеся плаче в подушку. «Пробач Пробач мені все» шепотів я, але слова розчинялися в пітьмі.
Повернувшись додому, я наважився сказати матері: «Більше ніколи не ображай мою дружину». Але вона лише засміялася. «Ти забув, хто тебе виростив? Хто годував тебе, коли ти плакав від голоду?» Її слова встряли в серце, наче ніж.
Коли ми знову поїхали в село, я був готовий боротися. Батько пошкодив ногу, і я мав пасти корів. Олесі розтерла гумові чоботи до крови. Дощ залив поля, перетворивши їх на багно. Вона йшла за мною, спотикаючись, а я мовчав, бо знав: кожна моя турботлива жеста викличе нову хвилю знущань.
А потім баранина. Олеся не могла терп
