Ой, слухай, я тобі перекажу цю історію по-нашому.
Ганна Семенівна обережно потягнулася до стиглих яблук на вітці. Спина пронизала знайомий біль, але вона не звернула уваги урожай цьогоріч такий, що гріх не зібрати. Ренет Симиренка вийшов на славу: великий, пахучий, з кислинкою. Ідеально для варення, яке так полюбляє її зять Віталій. І онучка Софійка буде рада пирогу з яблуками до чаю, коли приїде на вихідні.
Мамо, ти знову на драбині? голос доньки ззаду змусив Ганну Семенівну здригнутися. Скільки можна тобі говорити: поклич мене чи Віталія, ми самі зберемо!
Оксана, її донька, стояла на доріжці, уперши руки в боки. У білій блузці, з акуратно укладеним волоссям, вона виглядала чужою серед яблунь і грядок із петрушкою.
Та годі тобі, Оксанко, я ж обережно, винувато посміхнулася Ганна Семенівна, злазячи з драбини. Нащо вам турбуватися? У вас і так роботи по горло.
Ось саме тому, кивнула Оксана, забираючи у матері кошик з яблуками. Віталій третій день документи готує, я з клієнтами на телефоні, а ти тут висоти підкорюєш. Впадеш ще що ми тоді робитимемо? У мене немає часу возити тебе по лікарнях, мам!
Ганна Семенівна мовчала. Що тут скажеш? Діти виросли, у них своє життя, свої справи. Оксана з чоловіком невеликий бізнес мають магазин будматеріалів. Весь час на дзвінках, на зустрічах. Не до матері.
Мам, нам треба поговорити серйозно, Оксана поставила кошик на веранду й повернулася в сад. Підем, посидимо.
Серце Ганни Семенівни защеміло. Цей тон вона добре знала так донька говорила, коли вирішувала щось важливе, але не дуже приємне.
Вони сіли на стару лавку під вишнею. Ганна Семенівна колись сама фарбувала її у зелений колір. Фарба подекуди облущилася, треба б підновити, але постійно щось заважало. Тепер, мабуть, уже й не дійде.
Мам, памятаєш, ми з Віталієм казали про розширення бізнесу? почала Оксана, дивлячись кудись мимо яблунь.
Памятаю, звісно, кивнула Ганна Семенівна. Хотіли другий магазин відкрити, в іншому кінці міста.
Так. І ось все складається. Кредит схвалили, приміщення знайшли. Але треба додаткові кошти на ремонт і першу закупівлю товару.
Ганна Семенівна напружилася. У неї були скромні заощадження, відкладені “на чорний день”, але вона б віддала їх доньці без вагань, якби та попросила.
Оксанко, якщо тобі потрібні гроші…
Ні, мам, не в цьому справа, перебила її Оксана. Ми вирішили продати дачу.
Що? Ганна Семенівна не повірила вухам. Яку дачу?
Цю дачу, мам, Оксана обвела рукою ділянку. Наш сусід Петрович давно хотів розширити землю, запропонував гарну ціну. А нам гроші терміново потрібні.
У Ганни Семенівни закрутилася голова. Продати дачу? Та як же так? Адже це їхнє сімейне гніздо. Тут ще її чоловік, Іван, своїми руками будинок будував, сад садив. Тут Оксанка виросла, на цих грядках навчалася працювати з землею. Тридцять років вони з чоловіком кожне літо тут проводили, а після його смерті вона й зовсім переїхала сюди жити з весни до пізньої осені.
Але як же… я? тихо спитала вона. Куди ж я дінуся?
Мам, ти ж розумієш, що в твоєму віці вже важко самій на дачі, Оксана поклала руку їй на плече. Ти й будинок обслуговувати не можеш нормально, і з ділянкою не впораєшся. Сад занедбаний, дах тече. Ми з Віталієм не можемо тут постійно бувати, щоб усе лагодити. А у тебе ж квартира є в місті, чиста, тепла. Навіть не думай, що ми тебе на вулицю виганяємо.
Але я не хочу в квартиру, Ганна Семенівна відчула, як до горла підступають сльози. Оксанко, я тут живу. Тут мої квіти, мої грядки, сусіди, з якими я дружу. Як же так?
Мам, це не обговорюється, голос Оксани став жорсткішим. Рішення прийняте. Петрович дає гарну ціну, і ми вже домовилися. Документи готуються. У тебе два тижні, щоби зібрати речі. Що захочеш візьмеш у квартиру, решту… ну, побачимо.
Два тижні? Ганна Семенівна не могла повірити. Та як же так швидко?
Краще швидко, ніж затягувати, різко відповіла Оксана. І ще, мам… дача офіційно оформлена на мене і Віталія, ти ж памятаєш? Ви з татом переписали її ще десять років тому, щоб нам не довелося пізніше зі спадщиною возитися.
Ганна Семенівна памятала. Як не памятати? Іван наполіг: “Нехай краще зараз усе оформимо, поки живі й здорові. А то знаєш, яка потім тяганина буде”. І вона погодилася. Як вона могла подумати, що рідна донька виставить її з дачі, яку вона з чоловіком своїми руками будувалаА потім, коли перший шок минув, Ганна Семенівна зрозуміла, що найважливіше не стіни, а люди, які завжди поруч, навіть якщо вони не родина.
