Ось уже понад вісім років я працюю вихователькою у дитячому будинку. Моя робота дається мені важко. Важко не тільки у фізичному плані, але й моральному. Кожного дня дивитися на ці сумні оченята, які так сильно прагнуть, хоч крихти любові й тепла – це жах. Ще страшніше бачити, як у житті маленької людинки зникає усе добре й хороше, тому надія також втрачається.
Дуже хочеться, що усі ці знедолені дітки змогли відчути, що таке жити у родині, мати батьків та свій затишний куточок. Коли до нас приходять бездітні пари, щоб подивитися на вихованців, я стараюся розповісти про кожного якомога більше, щоб відкрити усі їхні гарні сторони, щоб хоч якось допомогти.
Я нас є дівчинка Марійка. Вона народилася у звичайній родині. Мала тата й маму, власний дім і навіть песика. Все було добре, поки не пішов з життя папа дівчинки. Мама не витримала важкого удару долі й почала зловживати спиртним. Через деякий час її позбавили батьківських прав, а саму Марію забрали у дитячий будинок. Надзвичайно світла та відкрита дитина. Вона легко йде на контакт, не соромиться, може знайти спільну мову практично з усіма. Я не пам’ятаю жодного випадку, коли б вона була засмучена чи не в настрої. Постійно усміхнена, слухняна та готова будь-якої миті допомогти – ця дитина робила усе можливе, щоб заслужити любов дорослих.
Думаю, це помічала не тільки я, бо її дуже швидко удочерила молода пара. Якби ви тільки бачили, яка ж Марійка була щаслива! Нарешті у неї з’явиться нова сім’я. Така красива мама, яка буде розчісувати їй волосся та читати на ніч казки. Тато мужній та сильний, буде катати на гойдалці та підкидувати високо вгору.
Нові батьки гарно піклувалися про дитину. Купували донечці новий одяг, зробили для неї власну кімнату, ніби у принцеси, купили багато іграшок. Але одного дня щастя дівчинки розвіялося вмить. Батьки покликали її на серйозну розмову. Марійка довго думала, що могла вона зробити не так, чим засмутила батьків.
Виявляється у них буде рідна дитина, мама вагітна, а для неї місця у цьому домі більше немає. Марію збиралися повернути назад у дитячий будинок. Дівчинка не могла повірити власним вухам. Вона тільки-но відчула, що означає бути щасливою. Вона довго плакала та просила батьків не віддавати її назад. «Я обіцяю дивитися за немовлям. Буду бавити день та ніч. Робитиму все, що ви скажете. Можете забрати всі мої іграшки, одяг, кімнату – лише дозвольте залишитися». Проте жодні вмовляння дитини не допомогли. Сім’я привезла Марійку назад, наче якийсь прилад, що вийшов із ладу. Вона декілька днів без перестану плакала, не відходячи від вікна. Виглядала та сподівалася, що вони передумають та повернуться по неї.
Через пів року Марійку знову забрали у родину, але теж ненадовго. Другі батьки зрозуміли, що мати дітей велика відповідальність до якої вони ще не готові, тому знову повернули дитину.
З колись веселої та життєрадісної, Марійка стала геть «розбитою» та розчарованою. Влітку для наших дітей дали путівки у табір. Марійка теж поїхала. Там вона познайомилася із Софійкою. Дівчатка дуже швидко здружилися та весь час проводили разом. Наприкінці літа дівчатам довелося розлучитися.
Я дуже хвилювалася за дівчинку. Якби ця розлука із близькою людиною не загнала дитину ще глибше у себе. Буквально через кілька днів після повернення до нас приїхала якась жіночка. Виявилося, що це мама Софії приїхала забрати Марійку.
Коли Алла, так її звали, зайшла до кімнати разом із Сонею, дівчинка спершу розгубилася, а потім підійшла до своєї подружки. Мама запитала:
-Марійко, донечко, чи готова ти поїхати до свого справжнього дому?
-Так! Я так довго тебе чекала, мамо.
Після цих слів усі дівчатка обійнялися та довго не роз’єднували своїх обіймів.Після оформлення всіх необхідних документів, Алла повернулася та забрала свою донечку додому. Нарешті маленька самотня дитина знайшла свою справжню маму та ще й сестричку.
