Олена прибирала в кабінеті чоловіка, коли її ганчірка зачепила стопку паперів на краю столу. Аркуші розлетілися під ноги, і вона, буркнувши, почала збирати їх. Під кріслом щось блиснуло маленький чорний предмет. Вона простягнула руку й дістала смартфон у потертому чохлі.
Дивно, прошепотіла вона, обертаючи телефон у руках.
Новий айфон Андрія завжди лежав або в кишені піджака, або на тумбочці. Цей же був дешевший, простіший… і незнайомий. Вона натиснула кнопку екран засвітився, показуючи час і дату. Без пароля. Серце Олени стиснулося, а в горлі защемило.
Вона повільно сіла у крісло, не відводячи очей від пристрою. За двадцять три роки шлюбу між ними траплялося всяке: і сварки, і образу, і недовіра. Але ось другий телефон… Олена ніколи не вважала себе ревнивою дружиною. Довіряла Андрію, пишалася їхнім шлюбом. А тепер їй було страшно зазирнути в цю чорну коробочку зі згубними таємницями.
“Двадцять три роки разом, двоє дітей… Невже все даремно?” думки кружляли в голові, а пальці машинально гортали меню. Жодних фото. Лише кілька контактів безіменні номери, позначені цифрами та ініціалами. І повідомлення… Олена завмерла, побачивши листування з контактом «М.П.».
“Сьогодні о 19:00, як завжди?” писав Андрій три дні тому.
“Так, чекаю”, лаконічна відповідь.
І ще:
“Дякую за вчорашнє. Все як завжди ідеально”, повідомлення від чоловіка.
“Рада, що сподобалося. Завтра зможеш?”
“Постараюся, але не обіцяю. Олена щось підозрює”.
В очах похололо. Вона? Підозрює? Та ж до цієї миті навіть думки такої не припускала! У грудях розлилося палке почуття зради, гніву й розпачу. Двадцять три роки довіри і все так просто?
Унизу хлопнули двері. Андрій повернувся з роботи раніше. Олена в паніці сховала телефон у кишеню халата й схопила ганчірку, імітуючи прибирання.
Оленко, ти де? голос чоловіка почувся з передпокою.
У кабінеті, відгукнулася вона, насилу зберігаючи рівний тон.
Андрій з’явився в дверях високий, стрункий, у діловому костюмі. У п’ятдесят він виглядав молодше за однолітків і, як і раніше, привертав погляди жінок. Колись Олена пишалася цим, а тепер відчула холодний жаль.
Як день? спитала вона, ретельно витираючи полицю.
Нормально, він послабив краватку. Втомився. Клієнт був виснажливий.
“Який клієнт? М.П.?” хотілося випалити, але вона стрималася.
А чого так рано? обернулася до нього, вдивляючись у рідні риси у пошуках омани.
Засумував, він обійняв її ззаду, вдихаючи аромат її шиї. Від нього пахло звичним одеколоном і трохи цигарками, хоча кинув курити п’ять років тому. Цей запах неприємно печелив.
Піду в душ, він поцілував її у щоку й вийшов.
Олена опустилася на ліжко. Що робити? Вибухнути прямо зараз? Стежити? Чи спитати навпрям? У кишені халата важів чужій телефон. Вона дістала його й знову відкрила переписку. Жодного відвертого, жодних визнань у коханні. Але сама таємниця телефону промовляла багато.
Вечір пройшов у напрузі. Вони вечеряли, дивилися серіал, говорили про дітей. Старша, Даринка, жила в іншому місті з чоловіком. Молодша, Софійка, закінчувала університет. Андрій поводився як завжди жартував, розповідав про роботу. Нічого підозрілого… якщо не знати про телефон.
О десятій він пішов у ванну, а Олена наважилася. Вона перевірила його піджак, портфель нічого. Але потім знайшла у бічній кишені візитку: “Марія Петренко”. М.П. з повідомлень?
Шум води припинився. Олена поквапно все поклала на місце й лігла в ліжко, імітуючи сон. Серце калатало так, ніби ось-ось вискочить.
Вранці вона прокинулася раніше й довго дивилася на спляче обличчя чоловіка. Рідне, любАле коли вранці він прокинувся, перше, що вона побачила в його очах, була та сама щира любов, яка ніколи не зникала і вона зрозуміла, що деякі таємниці варто просто прийняти, як новий акорд у їхньому спільному житті.
