Оля витирала пил у кабінеті чоловіка, коли її ганчірка зачепила стосок паперів на краю столу. Аркуши розлетілися, вона, буркнувши щось під ніс, почала їх збирати. Під кріслом щось блиснуло маленький чорний предмет. Вона дістала стертий смартфон у протертому чохлі.
“Дивно”, пробурчала вона, обертаючи телефон у руках.
Новий айфон Дмитра завжди був або в кишені піджака, або на тумбочці. Цей же був дешевший, простіший і… незнайомий. Вона натиснула кнопку екран показав час і дату. Без пароля. Серце Олі стиснулося, а в горлі став ком.
Вона повільно сіла у крісло, не відводячи погляду від апарата. За двадцять три роки шлюбу між ними було всяке: і сварки, і образи, і недовіра. Але щоб другий телефон… Оля ніколи не вважала себе ревнивою. Довіряла Дмитру, пишалася їхнім шлюбом. А тепер їй було страшно заглянути в цю чорну коробочку з потенційно руйнівними таємницями.
“Двадцять три роки разом, двоє дітей… Невже все марно?” думки крутилися, поки пальці механічно гортали меню. Ніяких фото. Лише кілька контактів безіменні номери, позначені цифрами та літерами. І повідомлення… Оля завмерла, побачивши переписку з “А.П.”.
“Сьогодні о 19:00, як завжди?” писав Дмитро три дні тому.
“Так, чекаю”, коротка відповідь.
Двома днями пізніше:
“Дякую за вчора. Все на висоті”, від нього.
“Рада, що сподобалось. Завтра зможеш?”
“Постараюся, але не обіцяю. Оля щось підозрює”.
В Олі похололо. Вона? Підозрює? Та ж до цієї миті навіть думки такої не допускала! В грудях розлилася суміш образи, злості та розчарування. Двадцять три роки довіри і все так просто?
Унизу хлопнули двері. Дмитро повернувся з роботи раніше. Оля в паніці сховала телефон у кишеню халата і, схопивши ганчірку, вдала, що продовжує прибирання.
“Олю, ти де?” голос чоловіка почувся з коридору.
“У кабінеті, прибираю”, відповіла вона, намагаючись говорити спокійПідходячи до неї з усмішкою, Дмитро сказав: “А ти знаєш, цей старий телефон я використовував для таємних переговорів із… нашою Сашком, щоб організувати твоє свято на Хрещення”.
