Ми з моїм чоловіком – пенсіонери, які в нашому будинку вже дуже давно живемо. І ось так само давно ми спостерігаємо за історією однієї родини.
Почалось все з Олени та Степана. Пара дуже довго не мала діточок. Скільки не намагалися – все не щастило їм. Ну от ніяк. Але чудо таки трапилось і вже коли Олені та Степану було під тридцять п’ять в них народилась перша дитина – донечка Софійка. А як минуло три роки, то і синочок Петрик.
Почали вони добре собі жити, спокійна та щаслива сім’я. Дуже люб’язні сусіди та ніколи на них не було ніяких скарг. Завжди допомагали чим могли. Ну прекрасні люди, що тут ще скажеш.
Але прийшло і в їхню родину горе. Коли Софійці виповнилось чотирнадцять, а Петрику одинадцять, не стало їхнього батька. Зупинилось серце на будівництві, де він працював. Це сталось моментально. Лікарі сказали, що ніхто б там нічого не встиг зробити.
З тих пір Олена стала сильно марніти. Не було вже запалу в очах, не було бажання щось робити. Навіть вставати зранку не хотіла. Стала сильно хворіти та згасати. З тих пір всі хатні справи лягли на плечі зовсім юної та маленької Софійки. Бідна дівчинка поралась як могла, а ще й ж за братом треба було доглядати, і самі в школу ходити і вчитись якось.
Петрик ж навпаки, став сильно неслухняним, тікав з дому, неодноразово шукали його разом з поліцією. Хлопець не міг бути вдома. Йому важко було спостерігати за тим, як його мама потрохи згасає, наче ще трохи і відправиться за батьком, а сестра цілими днями працює вдома та вчиться в школі, щоб вступити на бюджет. Та й уваги хотілось дитині. Це зрозуміло. Втратити батька та пережити такі кардинальні зміни в житті, які далеко не в кращу сторону пішли…
Ми допомагали Софійці як могли, але дівчина соромилась приймати допомогу, тому насильно їй ніхто не допомагав, лише якщо вона або просила про допомогу, або не відмовлялась від пропозиції.
Так Олена дотягнула до вісімнадцятиліття Софійки, а потім відправилась на той світ. До Степана. Діти залишилися самі. Опікуном Петра стала Софійка, адже була повнолітньою. Тому хлопець залишився жити в квартирі батьків.
Софія працювала та вчилась на перукарку. Петро ж закінчив одинадцятий клас та одразу пішов працювати. Так вже склалося його життя. Але хлопець відкладав деякі гроші на навчання, або хоча б якісь курси, щоб мати початок в кар’єрі програміста, а там би підзаробив та отримав би ще вищу освіту.
Якось Софія почала зустрічатися з хлопцем. В них відносини протривали всього пару місяців і Софія зрозуміла, що завагітніла від нього. А коли повідомила про це своєму «коханому» – він одразу ж зник та обірвав з дівчиною будь-який зв’язок.
Згодом і Петро дізнався про вагітність сестри. Дівчина одразу сказала, що буде народжувати. А потім хлопець зміг дізнатися про чоловіка, який так боягузливо покинув його сестру з дитиною під серцем. Виявилось, що цей жалюгідний чоловік одружений та має дітей. Зрозуміло все стало для Петра. Типовий зрадник, який закрутив голову сестрі, залишив їй дитину та втік.
Коли вже Євгенчику, сину Софії та, відповідно, племіннику Петра, виповнилось п’ять рочків, Софія не повернулась додому. Петро обдзвонив всі лікарні, які тільки міг. І таки в одній зміг знайти сестру. Він приїхав туди, але його вже покликали на впізнання т іла.
Як пояснили хлопцеві, Софія знайшли в парку, без сумки, прикрас та телефону і з ч еpепно-м oзковою тр _авмою, яка не дала Софії прокинутись.
Тепер Петро сам виховує племінника, над яким встановив опіку.
А ми, пенсіонери, спостерігаємо за цими дітьми і дуже вже нам шкода, що такі чудові дітки отримали таку жахливу долю. Добре, що хоч Петро зміг реалізувати свою мрію та тепер працює на хорошій роботі й заробляє хороші гроші. І племінника любить, наче рідного сина. Нічого для Євгенчика не шкодує.
