Мені п’ятдесят вісім років, я працюю в лікарні медичною сестрою. Ще до недавно я вважала, що я вже стара людина. У мене є доросла донька їй тридцять сім, а також онук якому п’ятнадцять. Ви знаєте, я чомусь записала себе до бабусь, та готовилася до того, що скоро вийду на пенсію і сидітиму біля під’їзду з такими ж людьми похилого віку. Та зустріч з однією з пацієнток абсолютно змінила мій погляд на вік.
Галину Іванівну привезли на обстеження, вона лежала в палаті, та чекала результатів обстеження. Я зайшла до неї, щоб відкрити вікно для провітрювання. Пацієнтів у відділенні було не багато, тож я затрималася біля цієї жіночки. Вирішила розпитати, що ж її тривожить, що зі здоров’ям. Поговорити я люблю, мабуть, тому так довго на роботі працюю, дома ж немає до кого заговорити. Донька з онуком проживають окремо, бачимося лише на вихідні та свята.
Та виявилося, що вона проходить обстеження, через те, що нарешті втілить свою мрію – стрибок з парашутом. Такий подарунок їй зробив онук, який її підтримує у всіх її захопленнях. Я була здивована, адже Галина Іванівна, на вигляд мала не більше п’ятдесяти п’яти років, трішки молодша за мене, мабуть. Вона була добре доглянутою, з зачіскою, манікюром. Та коли вона сказала скільки їй років, то я оніміла.
Виявилося, що вона не молодша за мене, а навпаки старша. Галині Іванівні уже шістдесят дев’ять. Але вона каже, що то по паспорту, а вона відчуває, що їй не більше тридцяти. Я дійсно була здивована. Вона почала розповідати про своє життя, про те, що в п’ятдесят зрозуміла, що лише від неї залежить яке воно життя на пенсії. Виявилося, що за десять років, вона встигла побувати у кількох країнах. А ще навчилася плавати і їздити на велосипеді, хоча завжди вважала, що це не для неї. І от через місяць у неї день народження і вона разом зі своїм онуком пригне з парашутом. Вік це не паспорт – це стан душі.
Дійсно після розмови з нею я задумалася, що по суті моя донька і мій онук не надто переважають мене в активності. Якщо я кожен свій вихідний їжджу на дачу, обробляю кілька соток. У квартирі сама наводжу лад. А моя донька навіть чути нічого не хоче про город, у неї проблеми зі спиною, тиск весь час не в нормі, втомлена. Онук хоч і підліток, проблеми з щитоподібною залозою, надмірна вага, про те, щоб вести активний спосіб життя не може бути й мови.
Тепер я задумалася про те, що не хочеться мені сидіти під під’їздом та грітися на сонечку. Я згадала, що колись дуже хотіла поїхати в Карпати, на засніжені гори. І я таке туди поїду. Життя триває, потрібно насолоджуватися поки є змога. Тепер спробую донести цю думку до доньки й онука, поки молоді більше шансів на виправлення.
