**Порятунок від самотності**
Олена прокинулася пізно. Перша думка — проспала! Донька з онуком прокинуться, а в неї сніданок не готовий. А потім згадала: вони поїхали вчора, вона сама їх провожала на вокзал. Олена зітхнула й поплелася до ванної. Зазвичай зранку будувала плани, але сьогодні всі думки були про доньку й онука.
Скучила. Востаннє вони приїздили на похорон батька два з половиною роки тому. За цей час Дмитро так витягнувся, що майже догнав її на зріст. А якщо приїдуть ще через три роки — може, й не впізнає.
«Якби жили поруч, бачилися б частіше», — думала Олена. Скільки разів вона запрошувала Софію повернутися. Розлучилася з чоловіком — що її тримає в іншому місті? Але й розуміла: донька відвикла жити з матір’ю, звикла сама собі господинею. «Не треба було взагалі їхати з Києва», — зітхнула Олена.
Зять їй зразу не сподобався. Мовчазний. Не спитаєш — мовчатиме цілий день. Що думає — незрозуміло, може, щось приховує. Одним словом, «собі на умі». Донька лише час із ним витратила, а кінець один — розлучення.
Тепер намагаються розміняти квартиру. Краще б колишній зять віддав Софії її частку грішми. Купили б тут однокімнатну, Олена переїхала б, а свою віддала б доньці з онуком. Та ні, колишній зять уперся. Батьки його бентежать. «Ех, невчасно Олексій помер. Він би швидко це вирішив», — знову зітхнула Олена.
Вона вмилася й довго розглядала себе в дзеркалі. Донька права — запустила себе. Перестала фарбувати волосся, сивина пробивається, і загалом виглядає немолодою й недоглянутою. За життя Олексія доглядала за собою, а тепер розслабилася. Перед ким красоватися? Тільки сусіди заходять, та й то рідко.
Поки бігла за телефоном, згадала: Софія з Дмитром мали вже бути вдома, напевно, це вона дзвонить.
— Софійко, як доїхали?.. Слава Богу… Я так і думала… Обецаю, не сумнуватиму. Але подумай про переїзд… Та ні, я не тисну. Просто нагадую: час іде, я не молодшаю, зі мною вам легше буде… Не кричи…
Донька почала нервувати, а Олені сварок не хотілося. Настрій і так нижче плінтуса. Тому швидко завершила розмову на позитивній ноті.
Заправила ліжко, продовжуючи німий діалог із донькою. «Завжди так. Сама знає, що робити. Наробляла вже діл. Якби Олексій був живий…» — зітхнула. «Та й добре. Нехай сама вирішує, доросла ж дівчина…»
Випила чаю, прийняла таблетки від тиску й вирішила не відкладати: піде прямо зараз до перукарні. Може, хоча б настрій покращиться. Здавалося, що після смерті чоловіка звикла жити сама, але гості поїхали — і ледь стримує сльози.
У перукарні молодичка так ретельно її стригла, що Олена ледь не задрімала. Але вийшло дуже добре: коротка сучасна стрижка і волосся пепельного відтінку, щоб корені довго не були помітні. Немов на десять років молодша! Довго милувалася в дзеркалі. «Треба було давно себе привести до ладу», — подумала й пообіцяла собі відвідувати перукарню регулярно.
У гарному настрої відкрила ноутбук. Перед Новим роком вони з Дмитром зайшли в магазин і вибрали йому новий. Донька лаялася, що Олена витратила всі гроші на подарунок, але онук так зрадів, що розцілував бабусю й одразу подарував їй свій старий ноутбук. Допоміг завести сторінку в соцмережі, вони разом поставили на аватарку її фото двадцятирічної давнини. Можна б зробити нове селфі, але потім.
Переглядаючи стрічку, помітила повідомлення. Якийсь Андрій радий, що знайшов її, і просить відповісти.
Олена збільшила фото, але не впізнала. «Напевно, побачив фото гарної молодої жінки й вирішив познайомитися, прикинувшись старим знайомим», — подумала.
Близько її віку, посмішка щира, зуби цілі (як колишня стоматологиня, вона завжди першим ділом оцінювала зуби). Спочатку не хотіла відповідати, але все ж спитала, звідки він її знає.
За годину вони вже активно листувалися. Виявилося, це її колишній однокласник Андрій Лисенко. На підтвердження він надіслав фото їхнього 11-А, де обвів їх обох кружечками.
Олена нарешті згадала того нічим не примітного хлопця. А себе впізнала лише за підписом — так багато часу минуло, давно не розгортала альбомів.
З того дня вони листувалися щодня. А потім написала Тетяна — теперішня «королева драми» їхнього класу. На аватарку вона поставила явно прикрашене фото своєї молодості.
Колись під час контрольної з математики Тетяна попросила Олену допомогти. Та допомогла, а свою не встигла. У підсумку — Тетяна отримала «5», а Олена «3». Більше вона їй не допомагала, а «подруга» образилася й почала мстити. З тих пір дружба пішла під укіс.
«Ну й характер», — згадала Олена. Але вирішила не згадувати старі образи й відповіла.
Коло спілкування розширювалося, і сумнувати було неколи.Воно й добре, адже якби не той старий ноутбук та ці випадкові повідомлення, Олена так і жила б у своїй самотності, не знаючи, що щастя іноді повертається зовсім з несподіваного боку.
