За кілометрів сто до дому фари висвітлили червоне авто з піднятим капотом на узбіччі. Коло нього махав руками хлопець. Зупинятися вночі на пустинній дорозі — чиста дурість. Та небо вже світлішало перед світанком, а їхати лишилося зовсім трохи. Андрій зупинив машину й вийшов. Не встиг зробити й кроку, як сильний удар по потилиці скосив його.
Прийшов до тями від того, що чиїсь руки шастали по його кишенях. Він спробував підвестися, та щось важке придавило його до землі. Напевно, нападників було кілька — у бік Андрія вдарили чоботом. Від болю він застогнав.
За хвилину його засипали ударами. Він згорнувся на землі, закриваючи голову руками, ніби намагаючись сховатися у власних кінцівках. Удар у праве ребро був таким болючим, що свідомість погасла.
Відновившись, він почув тихе скулення поряд. Подумав, що це він сам стогне. Більше його не били. Ворухнувшись, Андрій відчув, як вологий ніс торкнувся його щоки. Відкривши очі, побачив над собою насторожену морду пса. Спробував підвестися — різкий біль у животі перехопив подих. «Ребро зламане», — здогадався він. Думки ворушилися важко, наче голова була набита ватою. А пес знову занив.
Наступного разу він прокинувся вже в машині: двигун урчав, а тіло хиталося на вибоїнах.
«Притомився. Місто вже близько, потерпи, хлопче», — почув Андрій голос і не зміг визначити, чи був він чоловічий, чи жіночий.
Очі були важкими, йому не хотілося їх відкривати. Втома тягла його назад у темряву. Він знову прокинувся від поштовху — тепер його несли. Яскраве світло вкололо в очі, а голова ніби розкололась навпіл.
«Ожив», — почув дзвінкий жіночий голос.
Андрій знову відкрив очі. Серед мерехтіння ламп розпливалося чиєсь обличчя. Голова запаморочилася, нудило. Рух зупинився. Над ним схилилась голова з сивою клиноподібною бородою.
«Як вас звати, юначе? Пам’ятаєте, що трапилося?» — голос долинав іздалеку.
«Андрій Шевченко. Мене…» — губи ледь рухалися, але його зрозуміли.
«Так. Добре вас обробили.»
«Машина…» — прохрипів він. З кожним подихом у живот встромлявся ніж.
«Поруч із вами не було жодної машини. Тільки пес. Він вас і врятував. Відпочивайте», — сказав старий, і Андрій знову втонув у сні.
Коли він прокинКоли він прокинувся вдруге, пес сидів біля ліжка, немов вартовий, і вперше за всі ці дні спокійно зітхнув.
