Мені здається, що своїй матері я заважаю відколи з’явилася на цей світ. Вона часто розповідає, як хотіла вивчитися на вчительку, працювати в школі, гарно одягатися та мати повагу серед людей. Однак її мріям не судилося здійснитися, а все через те, що завагітніла мною.
Мій біологічний тато не захотів відмовлятися від безтурботного життя. Приніс мамі грошей, поклав на столі й попросив його більше не турбувати. «Я вагалася, думала, як зміниться моє життя, якщо народжу і що може бути, коли візьму гріх на душу» – якось ділилася вона своїм минулим з нашою сусідкою. Та запитала чому мама таки залишила мене. Я очікувала почути, що мама мене любить, а та сказала правду – боялася, що після аборту більше не зможе народити. В неї все ж таки були плани вдало вийти заміж, а тоді доведеться народити чоловікові його дитину.
Були у неньки залицяльники. Деякі кликали на побачення, інші хотіли одразу жити разом та коли дізнавалися про «причеп», як мама сама про мене казала, то одразу зникали. Кожного разу я чула одне й те ж саме: «Якби не ти…. – сичала мама – я б уже давно була щасливою». Важко жити з розумінням того, що робиш нещасною рідну матір.
Коли ж я подорослішала, то мамині залицяльники почали поглядати у мій бік. Її це дуже дратувало, я була ще дитиною, а вона в усьому звинувачувала мене. Казала, що я так поводжуся – розбещено. У 17 років вона буквально «продала» мене якомусь старому другові. Той був старший від мене на 12 років, але маму це не хвилювало.
Я переїхала до Сергія, мама залишилася сама – усі були щасливими, окрім мене, звісно, але те нікого не хвилювало. Скажу, що Сірожа гарно до мене ставився й не чіпав, поки я не стала повнолітньою й ми не одружилися. У 19 я сама стала мамою дівчинки. Надійка народилася недоношеною. Ми дуже довго були у лікарні. Дитина помалу набирала вагу. Чоловік сердився, на лікування дочки пішло багато грошей. Моя мама нас жодного разу не провідала. Мені було так прикро, не вистачало звичайної підтримки.
Вже тоді я знала, що після лікарні не повернуся до чоловіка. Ми виписалися й поїхали у квартиру, де я виросла. Мама зустріла нас вороже. Спершу навіть намагалася випхнути з квартири, але я набралася нахабства й заявила, що також маю право на це помешкання, тож або вона віддає мені гроші за половину майна або нехай розмінює квартиру на дві однокімнатні. Вона притихла, але відколи ми повернулися, дивиться на мене вороже й жодного разу не взяла онучку на руки.
Приходив Сергій, сварився, кричав, щоб я повернулася додому. Заради чого? А я вам скажу, щоб прибирати у квартирі, готувати їсти, прати, складати одяг, прасувати сорочки й виконувати подружній обов’язок. Ми два роки жили разом й за цей час від жодного разу тарілки після себе не помив й уявлення немає, де лежить віник. Знайшов собі хатню робітницю.
Я подала на розлучення та аліменти. Про гордість забулася, мені про дитину думати треба. На 860 гривень не дуже розживешся, а мама нам точно не допомагатиме. Вона фізично не хоче допомогти, тож я мовчу про гроші. Хочу спробувати знайти роботу, щоб можна було працювати з дому, але тут не дуже й попрацюєш. Мама постійно своїх кавалерів приводить, мені немає як з кімнати вийти, щоб не заважати її любовним утіхам.
Звертаюся до тих, хто на цьому розуміється. Підкажіть, будь ласка, з чого мені почати, до кого в першу чергу звернутися, щоб таки змусити маму розміняти квартиру? Буду вдячна за будь-яку відповідь.
