Коли згадую цю історію, мені досі соромно. Загалом ідеться не про мене, а про мого колегу Мішу. Хлопець він начебто непоганий, але коли хильне навіть трохи пива, то «планка в нього падає».
А йдеться про його особисте життя, до якого і я трохи причетний, бо став свідком цього інциденту і нічого не міг зарадити в тій справі, лишень розвів руками. А, мабуть, треба було тоді свого колегу поставити таки на місце.
Після роботи ми частенько йшли до нього в гості. Особливо в осінні та зимові вечори, коли на вулиці навіть собаки не люблять гуляти.
Як сьогодні пам’ятаю, це був один з таких вечорів. Його дружина Віра не особливо схвалювала такі наші посиденьки, але Міша її думки не брав до уваги.
Ми приходили, всідалися за стіл, а Віра повинна була подавати всякі наїдки. Господинею вона була хорошою. Уміла добре готувати страви з риби і м’яса. А ще захоплювалася випічкою. Я завжди наїдався у свого колеги від пуза, бо все було настільки смачнюще, що не міг собі відмовити в такому задоволенні.
Однак Міша цим не задовільнявся. Достатньо йому було хильнути сто грамів оковитої чи бокал пива і він починав до всього і всіх чіплятися. Звісно, першій перепадало його дружині.
Так і було цього вечора. Міша підвівся за столу і почав вихвалятися, який він чудовий господар. Усе, що є в цьому помешканні, куплено за його гроші. Тому і лад такий в хаті, що він усім заправляє.
-А жінка… Що жінка, лиш борщ уміє зготувати і все, що вона може. Нездара вона. Марнотратниця. Лиш встигай на неї гроші заробляти, – не на жарт розійшовся мій колега.
Я здивовано спостерігав за цим цирком. Віра гнівно глипала, як грозова хмара, що ось-ось випустить свої перші блискавиці.
Міша не вгавав. Увійшов, напевне, в роль. А я не догадався його зупинити, утихомирити, а як останній покидьок розвісив вуха і слухав його п’яний монолог.
Атмосфера в квартирі ставала щомиті напруженішою. Ось-ось мала розпочатися гроза – Міша перейшов усяку межу в своїх докорах.
-Вона б пропала без мене. Нікому вона б не була потрібна…
-Ах, так! – врешті спалахнула Віра. – І ти ще маєш совість мені докоряти? За що?!
Вона рвучко підійшла до шафи і висипала зі шухляди прямо на стіл перед нашим носом купу квитанцій:
-Ось глянь, хто оплачує усі квартирні послуги! За чиї гроші ми придбали автомобіль! Глянь! І забирайся звідси на чотири сторони!
Міша вмовк. Посоловілими очима перебіг по одній квитанції, що опинилася в його руках. Урешті спантеличено запитав:
-Хто така Галина Михайлівна? До чого тут вона? Ти аферистка!
-Так, я – аферистка! І ти жив десять років за її рахунок! Бо твоєї зарплати вистачило б лишень для твого ненаситного пуза. Я більше не хочу тебе тут бачити!
-Ось воно що!.. – позадкував Міша. – Я подам на тебе в поліцію… Зараз же!..
– Іди подавай! Тоді ти зрозумієш, настільки ти жалюгідна істота. Галина Михайлівна – моя рідна тітка, яка живе в Канаді. Окрім мене, в неї нікого більше немає. Тому своїм обов’язком вважала мені допомагати впродовж життя. Зрозумів! – розкрила всі карти Віра і вказала пальцем на двері.
Я вийшов першим. Як дізнався через кілька днів, Віра, яка добряче наїлася за все життя безпідставних докорів, все-таки виставила разом з чемоданами й Мішу. Тепер він, бідака, перебивається, то в своїх батьків, з якими живе його молодший брат, то часом навіть заночовує на роботі. За місяць часу , де й дівся його гладкий живіт. Часто приходить на роботу в непраній сорочці.
Мене також гризе сумління. Адже все могло бути по-іншому, якби я тоді не розвісив вуха, а поставив крапку в цих п’яних теревенях свого колеги. Якби я став на захист його дружини Віри, при згадці борщів і запіканок якої мені досі котиться слина.
