Ми з дружиною одружилися понад 10 років тому, до цих пір у нас не було дітей, а тепер у нас їх аж троє. Але про це я розповім згодом.
Ми обоє з багатих сімей, тому весілля було дуже шикарне. Бабусі та дідусі заливаючись сльозами бажали нам багато дітей. Але попри їх щирому бажанню дружина так і не змогла завагітніти.
Причиною тому була складна операція, яку моя дружина перенесла ще в юності. Лікарі не давали ніяких прогнозів, рекомендували сурогатне материнство. А ми були настільки пригнічені, що просто опустили руки.
Ми прийняли цей факт та почали з цим жити, подорожували, збирали гроші на нерухомість, авто, займалися кар’єрою. Після 30 років знову почали думати про дітей. Щоразу, прогулюючись повз дитячий майданчик моє серце завмирало, я дуже жалів, що у нас немає дітей, а дружина картала себе через те, що не може завагітніти.
Якось мені на думку спала одна ідея та я поспішив поділитися нею зі своєю дружиною:
– Кохана, а давай ми візьмемо дитини з дитячого будинку?
– Арсен, я думала, що ти ніколи цього не запропонуєш, сама вже думала про це тобі сказати, – зраділа дружина.
Ми підготували усі необхідні папери, коли все уже було готово, ми відправилися в дитячий будинок. В той доленосний день ми обоє дуже хвилювалися.
Ми не думали брати немовля, адже не хотіли довго очікувати в черзі, нас цікавила дитина 3-4 років. Та й в нашому віці ми не були впевнені, що впораємося з доглядом за немовлям, у нас не було ні навичок, ні знань.
В дитячому будинку їх було дуже багато.
Коли я стояв на подвір’ї та дивився на дітей, відчув, що хтось сіпає мене за край жакета. Це був маленький блакитноокий хлопчик, він запитав:
– Дядя, ви мій тато?
Це запитання мене настільки розчулило, що я ледь не заплакав, опустившись нижче я сказав хлопчику:
– Я твій тато, зараз ми поїдемо додому.
Ми з дружиною взяли Назара за руки та повели до завідувача дитячого будинку. Побачивши нас, Тарас Михайлович лише захитав головою:
– Я б на вашому місці з вибором не поспішав, розумієте, цей хлопчик не один.
– Не важливо, візьмемо ще і його брата чи сестричку.
– У нього є ще два брата, вони трійнята. Заберете усіх трьох?
Я поглянув на дружину та її щаслива усмішка мені все сказала. Краще за одну дитину може бути лише три. З’ясувалося, що їх ще немовлятами принесли до дитячого будинку та хто їх батьки до цього часу невідомо. Ми оформили усі необхідні документи та стали багатодітною сім’єю.
Зовсім згодом ми переїхали до великого будинку, адже в трикімнатній квартирі нам уже було тісно.
Ось так у нас 10 років не було дітей та за одну мить з’явилося троє.
