Нещодавно сталося так, що моїй дружині довелося поїхати в село до батьків на цілий тиждень. Все тому, що моя теща захворіла та за нею потрібен був догляд. Тесть працював і йому відмовлялись давати лікарняний. Яна ж в декреті, тому могла поїхати доглядати за матір’ю.
Я залишився сам на цілий тиждень з нашим трирічним сином Олегом. Син ходить до садочку, тому з роботи я відпрошувався лише на дві години раніше йти закінчення робочого дня. Керівництво в мене розуміюче, хоча через це мені доводилося більш плідно працювати.
На днях в мене був день ангела. Я хоч і не святкую такі дні, але мій брат з дружиною вирішили зайти та привітати мене. То ж я, з дитиною на руках та холодильником продуктів, які розраховані суто на нас двох, зібрався в супермаркет на закупи.
Олег страшно не любить ходити в супермаркети по продукти. Частенько бувало таке, що Яна виходила з Олегом на руках з супермаркету, який викручувався як міг, бо ж йому не подобається. Ми в такі моменти намагались його заспокоїти якось та перевчити. Бо ж деколи буває, що треба піти в магазин, коли мене немає вдома. І що тоді робити? Рішення знайшли таке – я після роботи на машині заїздив до супермаркету та накуповував продукти на декілька днів.
Проте зараз не було на кого залишити Олега. Почалося випробування – сходити в магазин та пережити вередування та істерику сина. Як тільки ми зайшли, я взяв візок, щоб складати зручно туди продукти, а не носити в руках. Хотів посадити у візок Олега, але він почав вивертатись та тікати. Тому йшли далі за руку.
Я поспішав та швидко ходив між рядами шукаючи все необхідне, щоб накрити святковий стіл. Ну і, звісно ж, без тортика не обійшлося. Але Олег не хотів ходити, та і я мало не бігав по магазині, тому син не встигав за мною.
Ледве-ледве ми дійшли до каси, адже Олег почав просто плакати та лежати на підлозі, поки я не купив йому смаколиків, які він хотів. Так на касі йому було дуже нудно і він знову почав свою істерику.
Ми вийшли з магазину, а Олег став випрошувати пакетик соку, який був на низу важкого пакету продуктів, який я сам то ледве ніс. І я, не втримавшись, сказав сину:
– Та Господи! Як ти вже мене дістав! Скільки вже можна, га?! Чого ти не можеш спокійно пройтися в супермаркеті?! Обов’язково влаштовувати кожного разу такий цирк?!
Так, розумію, я не мав цього робити. Тим більше, що Олегу всього три рочки. Зовсім мале дитя, яке ще не знає світу і своє незадоволення та страх може виразити лише через плач і трохи через слова.
Повз нас проходила жінка, глянула на нас та запитала:
– У вас одна дитина?
Я здивувався, але на автоматі відповів:
– Що? Так, одна.
– Щастить… А я своїх втратила. Такими ж маленькими близнюки були, як ваш синочок. Тепер їх більше не повернеш. Досі шкодую, що колись так само, як ви зараз, на них кричала за, по-факту, природню для дітей цього віку річ. А скільки всього хорошого могла з ними зробити…
І вона пішла. А я залишився думати. Про що? А про те, яким жахливим я є батьком, якщо кричу на дитину, яка лише вчиться жити в цьому світі. Незнайомому для нього світі.
Та й за що я кричу? Я прекрасно знаю, що Олег не любить і, в деякій мірі, боїться таких великих закладів, але поклав майбутній прихід непроханих гостей(адже брат з невісткою самі в гості напросились) вище, ніж свого сина.
Нічого б страшного не сталося, якби я наклав невеличкий стіл. Тим більше свято для мене не таке вже й значне. Тепер ж я роблю все, щоб мій синочок Олежко був щасливим та більше ніколи не кричу на нього, як би не хотілось це зробити.
