Я багато років берегла свою таємницю. Тепер, коли мені залишилося зовсім мало жити, я можу нею поділитися. Така вже я людина, якщо мене попросили зберегти щось в таємниці, то я це зроблю.
Тоді я працювала в пологовому будинку медсестрою. В палаті лежало дві породіллі Марія та Ірина. Марія була рум’яною та веселою жінкою, до неї кожного дня телефонував її чоловік. А Ірина була по роках молодшою. Наскільки я знаю, вона щойно закінчила школу, сама родом з села, приїхала народжувати в місто, щоб ніхто в селі нічого не знав та не набратися сорому. До неї ніхто не приходив та вона була дуже сумна. У Ірини народилася донечка та вона не показувала до неї особливої любові.
Одного разу я йшла до них, щоб забрати малюків на щеплення та почула, що Ірина має намір відмовитися від своєї донечки, а Марія переконувала її не робити цього. Я не стала заходити, а стала біля дверей та підслухала їх розмову.
– Я не маю де жити та за що годувати дитину, – схлипувала Ірина.
– Якось воно владнається. А якщо ти відмовишся від своєї кровиночки, то все життя жалкуватимеш. Невідомо хто стане її батьками.
– А може ти її забереш?
Настала тиша та я вирішила зайти. Забрала дітей по черзі на щеплення. Про що далі вони говорили мені не відомо.
Лише через деякий час я дізналася, що Марія вирішила взяти під опіку дитину Ірини. Всьому персоналу наказали зберігати цю історію в таємниці.
І ось нарешті я можу вилити душу та розповісти про все. Моєю найближчою людиною була онучка.
– Оце в Марії добре серце, – сказала онучка Світлана, – не кожна жінка наважилася б на таке.
– Добре, що її чоловік підтримав в цьому рішенні, – сказала я.
Я не знаю як склалася доля тих дітей та чи розповіла Марія своїй названій донечці все про її народження, але я надіюся, що вони щасливі.
