Марійка повернулася додому пізно ввечері. За вікнами вже мерехтіли вогні Києва. Вона зупинилася на порозі, стиснувши в руках сумку, і сказала з несподіваною рішучістю:
Я хочу розлучення. Квартиру залишаю тобі, але поверни мою частку. Вона мені більше не потрібна. Я йду.
Віктор, її чоловік, відкинувся у кріслі, ніби його штовхнули.
Куди ти? спитав він, моргаючи від плутанини.
Це вже не твоя справа, відповіла вона спокійно, дістаючи валізу з шафи. Перший час побуду у подруги в селі. А там побачимо.
Він не розумів, що відбувається. Але вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, переглядаючи її аналізи, тихо промовив:
У вашому випадку прогнози невтішні. Вісім місяців, максимум Якщо лікуватися, можливо, рік.
Вона вийшла з кабінету, наче в тумані. Місто гуло, сонце сіяло. А в голові крутилося одне: «Вісім місяців навіть свого дня народження не зустріну»
На лавці у Маріїнському парку сів старий чоловік. Помовчав, насолоджуючись осіннім теплом, а потім раптом сказав:
Хочу, щоб мій останній день був сонячним. Я вже нічого не чекаю, але промінь сонця це подарунок. Згодні?
Я б погодилася, якби знала, що це мій останній рік, прошепотіла вона.
Тож не відкладай нічого на потім. У мене було стільки «потім», що вистачило б на життя. Але не вийшло.
Марійка слухала і розуміла все її життя було для інших. Робота, яку вона ненавиділа, але трималася за неї через стабільність. Чоловік, який став чужим ще десять років тому зради, холод, байдужість. Донька, яка дзвонила лише коли потрібні були гроші чи послуга. А для себе нічого. Ні пари взуття, ні відпочинку, навіть кави на веранді сама собі.
Вона все відкладала на «потім». І тепер цього «потім» могло й не бути. Щось всередині неї розкололося. Вона повернулася додому і вперше у житті сказала «ні» усьому і одразу.
Наступного дня Марійка взяла відпустку, зняла всі заощадження і поїхала. Чоловік намагався зрозуміти, донька вимагала пояснень вона кожному спокійно і твердо відповідала: «Ні.»
У будиночку подруги в селі було тихо. Закутавшись у плед, вона думала: невже так усе і закінчиться? Вона не жила. Вона виживала. Для інших. А тепер тільки для себе.
Через тиждень Марійка вилетіла до Одеси. Там, у кавярні біля моря, вона зустріла Богдана. Письменника. Розумного, лагідного. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи про те, що подумають інші.
Може, поживемо тут? запропонував він одного дня. Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я кохаю тебе, Марійко.
Вона кивнула. Чому б і ні? Часу в неї залишилося так мало. Хай буде щастя навіть миттєве.
Минали два місяці. Вона почувалася чудово. Сміялася, гуляла, готувала каву зранку, вигадувала історії для сусідів по веранді. Донька спочатку обурювалася, але потім відступила. Чоловік перерахував її частку. Все затихло.
Одного ранку задзвонив телефон.
Марійка Коваленко? занепокоєно спитав голос. Пробачте, сталася помилка ті аналізи були не ваші. З вами все гаразд. Це просто виснаження.
Вона замовкла на мить, а потім розсміялася голосно, щиро.
Дякую, лікарю. Ви щойно повернули мені життя.
Вона подивилася на Богдана, що спав, і пішла на кухню варити каву. Бо тепер перед нею були не вісім місяців а ціле життя.
