Марія повернулася додому пізно ввечері. Вікна Києва вже світилися тисячами вогників. Вона зупинилася на порозі, тримаючи в руках сумку, і рішуче сказала:
Я хочу розлучення. Ти можеш залишити собі квартиру, але повернеш мою частку. Вона мені не потрібна. Я йду.
Віктор, її чоловік, здивовано опустився у крісло.
Куди ти? запитав він, моргаючи від несподіванки.
Це вже не твоя справа, спокійно відповіла вона, дістаючи валізу з шафи. Спочатку побуду в подруги на селі. А там побачимо.
Він не розумів, що відбувається. Але вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, переглядаючи її аналізи, тихо промовив:
У вашому випадку прогнози невтішні. Вісім місяців, максимум З лікуванням може, рік.
Вона вийшла з кабінету, наче в тумані. Місто жило, сонце сяяло. А в голові крутилася одна думка: «Вісім місяців я навіть свого дня народження не зустріну»
На лавці у Маріїнському парку біля неї сів літній чоловік. Помовчавши, насолоджуючись осіннім сонцем, раптом сказав:
Хочу, щоб мій останній день був сонячним. Я вже нічого не чекаю, але промінь сонця це подарунок. Ви не згодні?
Я б так думала, якби знала, що це мій останній рік, прошепотіла вона.
Тоді не відкладайте життя на потім. У мене було стільки «потім», що вистачило б на ціле життя. Але воно не спрацювало.
Марія слухала і розуміла все її життя було для інших. Робота, яку вона ненавиділа, але трималася за неї заради стабільності. Чоловік, який став для неї чужим зради, байдужість, холод. Донька, яка дзвонила лише тоді, коли їй щось було потрібно. А для себе нічого. Ні взуття, ні відпочинку, навіть кави на вулиці, просто так.
Вона все відкладала «на потім». І тепер це «потім» могло так і не настати. Щось всередині неї розірвалося. Вона прийшла додому і вперше у житті сказала «ні» усьому і одразу.
Наступного дня Марія взяла відпустку, зняла всі заощадження і поїхала. Чоловік намагався зрозуміти, донька вимагала вона кожному спокійно відповідала: «Ні».
У будиночку подруги на селі було тихо. Закутавшись у плед, вона роздумувала: невже все так і закінчиться? Вона не жила. Вона виживала. Для інших. А тепер буде для себе.
Через тиждень Марія полетіла до Одеси. Там, у кавярні біля моря, вона зустріла Андрія. Письменника. Розумного, ніжного. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи про те, що про неї скажуть.
Може, залишимося тут? запропонував він одного разу. Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю музою. Я люблю тебе, Маріє.
Вона кивнула. Чому б і ні? Часу залишилося так мало. Хай буде щастя навіть мимовільне.
Два місяці пройшли як один день. Вона сміялася, гуляла, варила каву зранку, вигадувала історії для сусідів по терасі. Донька спочатку сварилася, а потім відступила. Чоловік перерахував її частку. Все затихло.
Одного ранку задзвонив телефон.
Марія Коваль? запитав стурбований голос. Вибачте, сталася помилка ці аналізи були не ваші. У вас все гаразд. Просто перевтома.
Вона на мить замовкла, а потім розсміялася голосно, щиро.
Дякую, лікарю. Ви щойно повернули мені життя.
Вона подивилася на Андрія, що спав, і пішла до кухні варити каву. Бо тепер у неї було не вісім місяців а ціле життя.
**Життя починається тоді, коли ти наважуєшся жити для себе.**
