Онука тане на очах. Вона починає ненавидіти і матір, і молодшу сестру. Я боюся, що доведеться забрати дівчинку до себе, інакше все закінчиться трагедією.
Я завжди вірила, що мати повинна любити своїх дітей однаково. Без «улюблеників», без порівнянь, без умов. Дитинство — це не змагання за любов. Коли я чула історії про батьків, що ділять дітей на «кращих» і «невдах», думала: «Мене це не стосуватиметься». А тепер я живу в середині такої історії. І вона не чужа — це моя родина. Моя донька. Моя онука. Мій біль.
Лариса завжди була амбітною, вимогливою, гордою. Вона не цікавилася звичайними хлопцями — лише тими, хто «перспективний», «з забезпеченням». У підсумку вона вийшла заміж за Івана — колишнього спортсмена, який відкрив у Львові свій тренажерний зал. Ми з чоловіком подарували їм на весілля двокімнатну квартиру і допомогли влаштуватися на гарну роботу через знайомих. Все було як у кращих сценаріях: стабільність, турбота, впевненість у завтрашньому дні.
Через рік Лариса завагітніла, і вся родина раділа, немов діти. Вагітність пройшла легко, народилася здорова дівчинка — Олеся, назвали на честь моєї мами. Лариса чудово справлялася: сама годувала, клала спати, гуляла. Олеся була тихою, слухняною дитиною, майже не плакала — навіть коли різалися зубки. Лариса була ідеальною мамою. Ми всі нею пишалися.
Але через шість років усе змінилося.
Лариса знову завагітніла. З самого початку все йшло важко: тиск, цукор, мігрені, токсикоз. Половину вагітності вона провела в лікарні. Пологи були складними, кесарів розтин. Відновлюватися довелося довго. І ось на світ з’явилася Марійка. Така ж міцна і здорова, як і старша. Але Ларису, наче, підмінили.
Перші місяці ми з Івановою матір’ю, Ганною Петрівною, допомагали, як могли. Я частіше брала Олесю до себе, щоб Лариса могла зосередитися на немовляті. Ганна Петрівна залишалася з нею вдома. Ми намагалися не втручатися — думали, що допомагаємо. Але одного разу я випадково почула, як Лариса різко крикнула на Олесю:
— Забирайся з очей! І так втомилася від тебе!
Спочатку я подумала, що це нерви, втома. Але з кожним днем ставало гірше. Лариса, здавалося, більше не бачила в Олесі доньку. Лише перешкоду. Вона дратувалася через будь-яку дрібницю — зачівОлеся все частіше питає мене: “Бабусь, чому мама більше не любить мене?”, і кожен раз моє серце розривається від безсилля, бо я розумію — любов не можна поділити на частки, вона або є, або її немає.
