Було це давним-давно, коли я прожила пять років у стосунках із чоловіком. Два роки ми були одружені, а ще три жили разом. Поки ми були заручені, наше кохання зазвичай залишалося на відстані. Бачилися ми раз на три місяці, а одного року всього двічі через його роботу. В ті часи я не бачила в тому біди. Навпаки, мені здавалося, ніби наші стосунки ідеальні. Ми сумували одне за одним, плакали під час довгих розмов, заливалися любовю в листуваннях і відеодзвінках. Ми не сварилися. Мій чоловік не був ревнивий, і я теж. Ми поважали особистий простір. Він міг піти на вечерю з друзями, я на забаву з подругами, і для нас це було звично. Навіть допомагав мені вибрати одяг. При тому не йшлося про щось викликаюче радше, навпаки, він казав, коли яка сукня сидить занадто тісно, і радив одягнути щось, що більше пасує. Жодної контролюючої поведінки. Він навіть пишався мною і моєю зовнішністю. Затишок, довіра все було гармонійно, без зайвого напруження.
Особливо важким виявився один грудень. Знали, що не зможемо бути разом ні на Різдво, ні на Новий рік. Нас обох точив смуток. І тоді він запропонував мені перебратися до нього у місто. Я порадилася з родиною батьки сказали, що якщо це моє серце веде, варто спробувати. Я залишила свою роботу у Луцьку і переїхала до нього, до Львова.
Перші кілька місяців за новим життям були добрі. Перший рік ми звикали один до одного відкривали повсякденні дрібниці: як хто прокидається, що кому до вподоби за сніданком, як реагуємо на втому чи голод. Без роботи на новому місті, я взяла на себе ведення дому. Все здавалося легким.
Другий рік був ще кращий. І ми, як справжня команда, перейшли у новий етап закоханості. Хотіли бути разом постійно, не могли насититися одне одним, коли він був не на роботі. Нас сприймали, як щойно одружених. Мені здавалося, що я вчинила правильно.
Але на третій рік усе раптом змінилося. Чоловік став повертатися пізно додому. Доти наші локації у смартфонах були відкриті, а тут він просто відключив свою, нічого не пояснивши. Часом повертався о пятій чи шостій ранку, хоча робота з восьмої. Він приймав душ, снідав і знову зникав. Я вже не чула пояснень. Сварки стали регулярними.
Того жахливого дня я натрапила на грим на його білій сорочці тональний крем і помада на комірці й рукаві. Це було не ледь помітне плямце, а явне свідчення. Я спитала прямо. І тоді він мовив слова, які я не забуду: що він шукав поза домом те, чого більше не мав у стосунках зі мною, бо я стала нудною жінкою, яка думає тільки про хатню роботу й порядок. Він не сказав так, я зраджував, але й не заперечив. Просто підтвердив все.
Світ валився навколо. Мені здавалося, що фізичний біль роздирає груди. Сльози не припинялися. Я не знала, як жити далі, що робити. Тому вирішила зосередитися на собі. Знову повернулася до спортзалу колись я завжди тренувалась, а з часом це занедбала. Саме там я і познайомилася з одним чоловіком. Говорити з ним було легко. Якось він запросив мене на каву. Я ж сама запропонувала продовжити у нього вдома зустрітися після обіду, обидва розуміли навіщо…
Вдома, зранку побачивши його у спортзалі, я не знаходила спокою. Думала: Я ж зараз теж зраджу. Він того заслуговує. А потім подумала: Ні. Я не така, як він. І вирішила все закінчити ще до того.
Я дочекалася чоловіка з обіду, не впустила до спальні, а запросила посидіти на кухні. Тоді прямо сказала: Все закінчено. Ти зрадив мені. Я навіть не хочу знати, з ким і коли. Тут і зараз кінець. Він став переконувати, що ця жінка нічого не значила, що ми можемо все владнати. Але я була впевнена у своєму рішенні.
Я не сказала йому, що познайомилась із кимось іншим, не зізналася у власних бажаннях. Я лише сказала, що йду. Валізи були напоготові. Він спитав, куди ж я подамся, чи не до когось. Я відповіла байдуже, побачу, як бути далі.
Я вийшла з дому, взявши свої речі, і рушила до нового знайомого. Він злякався, побачивши мене з валізами. Пояснила лишень нещодавно вийшла від чоловіка, наступного дня повертаюсь до рідного міста, а зараз просто хочу бути поруч. Він погодився.
Ту ніч я памятаю як найяскравішу в житті. Можливо, то був гнів, відчай, чи все, що накопичувалося роками. Але щось було зовсім інше, нове, чого не зазнавала навіть із чоловіком.
Наступного дня я купила квиток на потяг і повернулася додому, у Луцьк, до батьків, бо йти більше було нікуди. Я не хотіла знати нічого про колишнього. Вже минуло два роки з того часу. Тепер живу на орендованій квартирі, знову працюю й не шкодую про свій вибір. Я ледь не зрадила. Але вчасно зупинилась і не стала такою, яким був він для мене.
