Моїй Маші було 28 років, коли вона одружилась й відразу після святкування вони з чоловіком почали пробувати завагітніти.Незабаром вона повідомила, що я стану бабусею, а через дев’ять місяців я вперше побачила двох милих двійнят і не могла припинити радіти при одному погляді на них.
Донька не могла впоратися самостійно з двома дітками й попросила мене переїхати до них у квартиру, щоб допомагати їм. Я була щаслива бути корисною, тому не відмовилась. Квартира там звичайно невеличка, але поки діти були маленькі, то всім вистачало місця.
Я багато у чому допомагала доньці, можна сказати, що трудилась з нею на рівних, а потім донька й зять все частіше натякали мені, що я їм заважаю і взагалі я зайва у їхній родині. Я спочатку думала, що це тимчасово, але все частіше це чула від дітей.
Мої внуки вже підросли й тепер не прокидалися ночами, а спокійно спали. Я жила з ними в одній кімнаті, тому раніше вночі я їх заспокоювала, щоб донька з зятем змогли спокійно відпочити.
Я старалась їм допомогти, по дому прибирала, їсти готувала, але ні Маша, ні її чоловік цього не оцінили і я стала зайвою.
Недавно я випадково стала свідком неприємної для мене розмови. У ній зять говорив, що я займаю надто багато місця у квартирі й мене потрібно відправити додому, бо, коли двійнята виростуть, то тут буде не квартира, а гуртожиток.
Донька хотіла за мене заступитися й почала говорити, що у селі, де я раніше жила, дуже погані умови, але зять не відступав й сказав, що якось ж я раніше там жила, то й зараз зможу.
Мене дуже образили слова зятя і я не хотіла бути для когось ношею, тому зібрала свої речі й відправилась назад у село, залишивши молодій сім’ї записку.
Коли я їхала, то будинок був не у дуже хорошому стані, а за всі ті роки, що мене тут не було, він зовсім зруйнувався. Зі всюди дує вітер й неможливо запалити грубку.
Я не знаю, з чого почати його ремонтувати і як тут жити.
Не можу змиритися я з тим, що я так просто стала непотрібна, коли закінчилась потреба у моїй допомозі.
Невже я дійсно заслужила жити у напівзруйнованому домі?
