Чотири роки я терпіла свого чоловіка неробу. Чотири роки він обіцяв знайти роботу та нарешті полегшити мені та нашій доньці Ліні життя. Але крім обіцянок я нічого не отримувала більше.
Знаєте, я розумію, що в кожного бувають моменти, коли туго з роботою і тому треба підтримати свого партнера, але не чотири ж роки без роботи сидіти! Ні одного дня за ці чотири роки Стас не працював.
Все я тягнула на своїх плечах. І фінанси, і побут, і виховання Ліни. А він лише те й робив, що просиджував дні та крісло за ноутбуком. Коли я сварилась з ним, Стас казав, що обов’язково знайде роботу та нарешті в нашому житті все налагодиться.
Але, як ви зрозуміли, нічого не змінилось. І знаєте, якби я жила сама з дитиною – мені б було легше, адже грошей було б більше і не потрібно було б хвилюватись, як все оплатити, як приготувати їсти так, щоб на всіх вистачило та як після роботи та вивчення уроків разом з Ліною ще прибрати весь той безлад, який за день влаштовував Стас.
Проте моє терпіння має межі. Подруги кажуть, що воно в мене ангельське, але я дурна, що так довго залишалась з чоловіком таким. Мовляв на моєму місці вони б через рік вже розлучились та не витрачали стільки часу.
Одного разу, що сталося відносно нещодавно, моєму терпінню прийшов кінець. Я почала розпитувати в доволі претензійній манері про те, коли ж він нарешті почне шукати роботу. Слово за слово і я виказала йому все, про що думала. І я маю на це право, адже я втомилась від цього всього.
Я хочу хоча б один вихідний мати в тиждень, але через цього ледачого лежибоку не можу. Я б не мала до нього ніяких претензій, якби ми розділили обов’язки і він би займався побутом, а так для чого він мені, якщо поводить себе не як партнер, а як паразит?
Стаса таке не влаштувало та він дуже гостро та, в певній мірі, агресивно відреагував і почався скандал. Я сказала йому, що якщо він не хоче взагалі нічого робити, крім серфінгу в інтернеті, то нехай йде з моєї квартири та більше не повертається. Він гримнув дверима та крикнув, що йде курити на вулицю.
А я часу не втрачала і поскидала його речі в пакети, валізу, винесла в коридор під’їзду та замкнула двері. Ну і тим часом викликала майстра, який замінив би терміново замки. Ще багато криків і прохань одуматися, що я ще пошкодую, що виставила за двері таку “рідкісну коштовність” я почула, але пославши його куди подалі, Стас пішов, знатно мене облаявши.
Наступного дня подала на розлучення. А що? Я вже давно не відчуваю до нього навіть поваги, що вже говорити про повагу.
Стас переїхав до своєї мами, але, поки що ще моя свекруха, надзвонює мені та просить помиритися та зійтися знову. Але я не відступаю від свого. Стас ні разу не подзвонив і не вибачився, то ж я одразу зрозуміла, що свекруха хоче, щоб її синочок кудись пішов жити від неї. Розумію, адже жити з ним те ще завдання.
Проте це вже не мої проблеми. Ми і без нього проживемо нормально. І більш щасливо.