**Сьогодні п’ятдесят п’ять. Ювілей, якого я чекала з надією, що все зміниться. Роман дві неділі натякав на особливий подарунок, і я дозволила собі повірити — у кільце, у пропозицію, у статус, який захистить мене, якщо щось станеться.**
Гості зібралися. Син Денис із дружиною Оленою сиділи на дивані, Галина Петрівна — мати Романа — зайняла крісло біля вікна й оглядала квартиру так, ніби складала опис майна.
— Віро, сядь уже, — покликав Роман, дістаючи з пакета згорток. — Час дарувати подарунки.
— Зараз, тільки свічки запалю.
— Потім запалиш. Іди сюди.
Я підійшла, усміхаючись. Олена тихо стиснула руку чоловіка. Денис напружився — він давно не довіряв Романові, хоча ніколи не казав цього вголос.
— Ось, — Роман простягнув згорток. — Це від нас із мамою. Разом вибирали.
Я розгорнула папір. Сукня. Болотяного кольору, з якимись дивними складками на животі й рукавами три чверті.
— Красива, правда? — Галина Петрівна подалася вперед. — Я сама вибрала. Практична, на твій вік. І зі знижкою взяли, уявляєш? Вісімдесят відсотків. Уцінка, звісно, але вона нова, не ношена.
— Дякую, — я акуратно склала сукню назад в обгортку.
— Ти що, не рада? — Роман насупився.
— Рада. Просто несподівано.
— А чого ти чекала?
Я промовчала. Олена встала й почала збирати зайві тарілки, щоб віднести на кухню. Денис дивився на матір, і в його очах було щось таке, від чого мені захотілося відвернутися.
— Я думала, ти вибереш сам, — нарешті сказала я. — Без допомоги.
— А що не так із допомогою? У мами смак. Вона двадцять років людей зачісувала, надивилася на моду.
— Рома, це ж ювілей. П’ятдесят п’ять років.
— І що? Сукня — хороший подарунок. Або тобі шуба потрібна? Так літо надворі.
Галина Петрівна піджала губи.
— Невдячність якась. Я в магазин спеціально їздила. На інший кінець міста. А вона носом крутить.
— Я не кручу носом, Галино Петрівно.
— А що тоді? Чого мовчиш, як води в рот набрала?
Олена повернулася з кухні й сіла поруч із чоловіком. Денис обійняв її за плече.
— Може, торт винесемо? — запропонувала Олена. — Зі свічками. Я допоможу.
— Зачекай, — Роман не зводив очей із мене. — Я хочу зрозуміти. Ти незадоволена подарунком?
— Я сказала «дякую».
— Ти сказала так, що краще б промовчала.
Я глибоко вдихнула. Видихнула. Подивилася на Романа — чоловіка, з яким прожила три роки. Сорок років, ще вродливий, чарівний. І абсолютно чужий у цю мить.
— Добре. Я скажу чесно. Я сподівалася на кільце.
— На кільце?
— Так. На пропозицію. Ми три роки разом, Рома. Я думала, ювілей — слушний момент.
Галина Петрівна фиркнула. Роман перезирнувся з нею й усміхнувся.
— Віро, ми ж сучасні люди. Навіщо нам штамп у паспорті?
— Тому що цивільна дружина — ніхто. Ні в документах, ні в спадщині, ні в очах закону.
— Ти що, уже про спадщину думаєш? Ми живі-здорові.
— Я думаю про захищеність. Про те, що буде, якщо щось трапиться.
— Якщо щось трапиться, я про тебе подбаю.
— Як? Якщо ми не одружені, у тебе немає жодних зобов’язань.
Роман встав, пройшовся по кімнаті. Галина Петрівна дивилася на сина зі схваленням — мовляв, правильно, не ведися.
— Віро, давай не псуватимемо свято, — він повернувся, сів поруч. — Я зрозумів, ти хочеш кільце. Ми це обговоримо. Потім. Не сьогодні.
— Коли — потім?
— Коли буде слушний час.
— А коли він буде слушним? Через рік? Через п’ять?
— Не тисни на мене.
Денис кашлянув.
— Може, справді торт? Мамо, давай відсвяткуємо нормально. А решта потім.
Я подивилася на сина. Потім на Олену — невістка дивилася співчутливо, але мовчала, розуміючи, що не її справа втручатися.
— Добре, — я кивнула. — Неси торт.
Олена встала й пішла на кухню. Денис рушив за нею — допомогти зі свічками.
Галина Петрівна нахилилася до мене й знизила голос:
— Ти б обережніше. Мій син не зобов’язаний на тобі одружуватися. Ти розлучниця з дорослою дитиною. А Ромі сорок років, він іще молоду може знайти.
— Дякую за турботу, Галино Петрівно.
— Я не турбуюсь. Я попереджаю.
Я усміхнулася. Спокійно, рівно. Усередині все горіло, але я не показала.
— Я почула.
Минув місяць. Я сиділа на кухні, перевіряючи баланс на картці. Переказ пішов — п’ятнадцять тисяч гривень Денисові. На заводі скорочення, зарплату затримували, а Олена вагітна. Перший триместр, токсикоз, витрати на вітаміни й аналізи.
Роман увійшов без стуку, зазирнув мені через плече.
— Що робиш?
— Перевіряю рахунки.
— Знову переказувала Денискові?
Я прибрала телефон у кишеню.
— Це мої гроші.
— Ми живемо разом. У нас спільний бюджет.
— У нас немає спільного бюджету. Ти платиш за комуналку, я — за їжу. Решта — кожен сам.
— І скільки ти йому віддала за цей місяць?
— Це не твоя справа.
Роман сів навпроти.
— Віро, ми збиралися машину купувати. На мамині гроші. Вона квартиру продала, щоб нам допомогти.
— Вона продала квартиру, щоб допомогти тобі. Не нам.
— Яка різниця?
— Величезна. Ця машина буде на твоє ім’я, не на моє.
— І що? Я ж буду тебе возити.
Я встала, ввімкнула чайник. Мені потрібно було щось робити руками, щоб не зірватися.
— Рома, мій син без роботи. Його дружина вагітна. Їм потрібна допомога.
— А мені не потрібна?
— Тобі? Ти здоровий, молодий, живеш у моїй квартирі безплатно. Яка тобі потрібна допомога?
— Ти забуваєш, хто тут чоловік.
— Я пам’ятаю. І бачу, як цей чоловік розпоряджається чужими грошима.
Роман почервонів.
— Це ти про що?
— Про те, що твоя мати продала квартиру, а гроші чомусь ідуть на машину для тебе, а не на житло для неї.
— Вона буде жити зі мною. З нами.
Я різко повернулася.
— Що?
— Ми поговорили. Вона переїде сюди.
— У мою квартиру?
— У нашу квартиру.
— Ні, Романе. Ця квартира моя. Тільки моя. На моє ім’я. Ти тут гість.
— Гість? Три роки — гість?
— Три роки співмешканець без зобов’язань. Так ти сам хотів.
Роман встав, підійшов ближче. Я не відступила.
— Віро, будь розумною. Мамі нікуди йти. Вона все віддала.
— Вона віддала гроші тобі. Ось ти й вирішуй, де їй жити.
— Я й вирішую. Тут.
— Ні.
— Чому?
— Тому що це мій дім. І я не хочу жити зі свекрухою, яка не є мені свекрухою.
Роман відступив на крок. У його очах майнуло щось — розгубленість? Злість?
— Ти жорстока жінка, Віро.
— Я реалістка. Ти не хочеш на мені одружуватися, але хочеш, щоб я утримувала твою матір?
— Вона не сидітиме на твоїй шиї. У неї пенсія.
— І що, на пенсію вона оплачуватиме свою кімнату в моїй квартирі? Оренду?
— Яку кімнату? Вона житиме в спальні.
— У нашій спальні?
— Ні, у гостьовій. Ми переїдемо у велику кімнату.
Я засміялася. Коротко, сухо.
— Рома, у мене в гостьовій кабінет. Мої речі. Мої книги. Моє життя.
— Подвинешся.
— Віро!
— Я сказала — ні. І перестань скиглити. Ти співмешканець, не чоловік.
Роман мовчав. Чайник клацнув, вимкнувся. Я дістала кружку, заварила собі чай. Руки працювали автоматично.
— Ти пошкодуєш, — сказав він нарешті.
— Можливо. Але це буде моє рішення і мої наслідки. Не твої.
Він вийшов, грюкнувши дверима. Я сіла за стіл, обхопила кружку. Подзвонила Денисові.
— Алло, сину?
— Так, мамо. Щось сталося?
— Нічого. Просто хотіла спитати — як Олена?
— Нормально. Тошнить ще, але вже менше. Дякую за гроші, ми отримали.
— Добре. Якщо потрібно ще — скажи.
— Мамо, ми впораємось. Не треба через нас із Романом сваритися.
— Ми не сваримось. Ми з’ясовуємо стосунки, це називається кордони.
Денис помовчав.
— Мамо, ти впевнена, що він та людина, з якою варто з’ясовувати кордони?
— Я вже не впевнена ні в чому, сину. Але я розберуся.
— Якщо що — дзвони. Ми з Оленою поруч.
— Знаю. Цілую вас обох.
Я поклала трубку й допила чай. За вікном темніло. Десь у глибині квартири грюкали двері — Роман збирався кудись.
*
Ще через два тижні я повернулася додому й застала в вітальні Галину Петрівну. Вона сиділа на дивані з чашкою чаю й дивилася телевізор.
— Добрий вечір, — я зупинилася на порозі. — Не знала, що ви прийдете.
— А я не в гості. Я переїхала.
— Вибачте?
— Рома сказав, ви домовилися. Мої речі в гостьовій.
Я повільно опустила сумку на підлогу. Пройшла в гостьову кімнату. Там стояли дві валізи, на ліжку лежала стопка постільної білизни. Мої книги були зсунуті в куток, мої папери — звалені на підлогу.
Я повернулася до вітальні.
— Де Роман?
— Поїхав. Сказав, повернеться пізно.
— Зрозуміло.
Я дістала телефон, набрала номер.
— Рома, ти де?
— У друзів. А що?
— Твоя мати в моїй квартирі. З речами.
— Так, я її перевіз. Поки тебе не було.
— Без моєї згоди.
— Ти б однаково не погодилася. Довелося діяти.
— Діяти?
— Віро, не влаштовуй скандал. Мама вже там. Не виганяти ж її на вулицю.
— Чому ж ні?
— Що — чому ні?
— Чому не вигнати? Думаю саме це зробити.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Віро, це нелюдяно. Вона літня жінка.
— Вона літня жінка, яка продала свою квартиру й віддала гроші синові. Це був її вибір.
— Вона розраховувала жити з нами!
— Вона розраховувала. Ти розраховував. А мене хтось запитав?
Роман замовк. Потім голос став іншим — жорстким, холодним.
— Віро, я тобі раджу добре подумати. Ми три роки разом. Я вклав у ці стосунки час, сили, гроші.
— Які гроші?
— Комуналку платив.
— Комуналка — це не внесок у стосунки. Це мінімум для людини, яка живе в чужій квартирі. Безплатно.
— У чужій? Ти весь час це повторюєш — чужа, моя, не твоя. Ми партнери чи ні?
— Партнери мають рівні права й рівні обов’язки. У нас ні того, ні іншого.
— Тому що ти не даєш!
— Тому що ти не пропонуєш. За три роки — ні кільця, ні пропозиції, ні розмови про майбутнє. Тільки натяки на те, що ти тут головний чоловік.
— Я і є головний чоловік!
— У моєму домі? Ні, Рома. У моєму домі головна — я, а ти співмешканець.
Я скинула виклик. Повернулася до вітальні. Галина Петрівна дивилася на мене насторожено.
— Будуть проблеми? — спитала вона.
— Для вас — так.
— Що це означає?
— Це означає, що завтра вранці ви поїдете звідси. Разом із речами.
— Куди? Мені нікуди їхати!
— Це не моя проблема.
— Роман сказав…
— Роман сказав багато чого. Але це не його квартира. Це моя квартира. І я вирішую, хто тут живе. Не ви.
Галина Петрівна зблідла.
— Ти не посмієш…
— Уже посміла.
— Я подзвоню Ромі!
— Дзвоніть. Він нічого не змінить.
— Ти… ти гадюка!
— Дякую за комплімент. Але я гадюка у своєму домі.
Я пішла на кухню й зачинила двері. Мені треба було подумати. Подзвонила подрузі Марині.
— Марино, привіт.
— Вірочко! Голос у тебе дивний.
— Роман перевіз свою матір до мене. Без дозволу. Поки мене не було вдома.
Марина свиснула.
— Оце номер. Ну й нахабство. І що ти збираєшся робити?
— Вигнати обох.
— Правильно. Я тобі ще на початку казала — він пристосуванець. Зручний, але не надійний.
— Пам’ятаю. Треба було слухати.
— Треба було. Але краще пізно, ніж ніколи. Тобі допомога потрібна?
— Поки що ні. Впораюсь.
— Якщо що — телефонуй. Я приїду.
— Дякую, Марино.
Я поклала трубку. Потім набрала ще один номер.
— Людо? Це Віра, сусідка з третього поверху.
— Так, Віро Павлівно, слухаю.
— Завтра вранці в мене буде… складна ситуація. Можеш зайти? Посидіти, приглянути.
— А що сталося?
— Виганяю співмешканця з матір’ю. Хочу, щоб був свідок — про всяк випадок.
Люда хмикнула.
— Прийду. О котрій?
— О дев’ятій.
— Буду.
Ранок почався рано. Я встала о сьомій, приготувала собі каву, зібрала документи на квартиру. Роман повернувся вночі — я чула, як він вовтузився в передпокої. Зараз спав у спальні.
О дев’ятій прийшла Люда — кремезна жінка з суворим поглядом і міцними руками. Сіла на табуретку біля дверей, як домовлялися.
— Чого чекаємо? — спитала вона.
— Коли прокинеться.
— Може, розбудити?
— Встигнемо.
О пів на десяту з гостьової вийшла Галина Петрівна — в халаті, з пом’ятим обличчям.
— А це хто? — вона витріщилася на Люду.
— Сусідка.
— Навіщо вона тут?
— Приглядає.
— За чим?
— За тим, щоб ви нічого зайвого не забрали, коли будете збирати речі.
Галина Петрівна витріщила очі.
— Рома! — закричала вона. — Рома, йди сюди!
Зі спальні з’явився Роман — теж у халаті, заспаний, злий.
— Що за крик зранку?
— Твоя співмешканка виганяє нас!
— Що? — він повернувся до мене. — Ти зовсім обнахабіла?
— Ні. Я в своєму праві. Це моя квартира. Ви обоє — без прописки, без права власності, без жодних документів. Я попросила вас піти — ви підете.
— Я нікуди не піду!
— Підеш. Сам або з дільничним. Або виволочу за волосся.
— Ти викличеш дільничного?
— Якщо знадобиться — так.
Роман підійшов ближче. Люда встала зі своєї табуретки — не загрозливо, просто показала, що вона тут.
— Віро, давай поговоримо, — голос Романа став м’якшим. — Спокійно, без сторонніх.
— Ми три роки говорили. Усе, що треба було сказати — уже сказано.
— Але ти ж розумієш… Мама віддала всі гроші. Їй нікуди йти.
— Вона віддала гроші тобі. На машину. Продай машину — купи їй житло.
— Машину ще не купили.
— Значить, гроші є. Зніми їй квартиру.
— Це тимчасово!
— Твої проблеми — твої рішення. Я тут ні до чого.
Галина Петрівна сіла на диван і схопилася за серце.
— Ой, погано мені… Серце… Викличте швидку…
Я подивилася на неї спокійно. Дістала з кишені пляшечку.
— Нашатир?
— Нашатирний спирт. Допомагає від удаваних непритомностей.
— Я не вдаю!
— Тоді відкрий очі й дихай нормально. У тебе губи не синіють і пульс рівний.
Люда хмикнула. Галина Петрівна розплющила очі й з ненавистю подивилася на мене.
— Відьма стара.
— Від старої чую. І взагалі визначтеся, гадюка я чи відьма, загалом мені все подобається.
Роман ступив до мене. Я не відступила.
— Ти пошкодуєш про це, — сказав він. — Я обіцяю.
— Дякую за ранкове побажання, воно до речі. Але я шкодую лише про те, що витратила на тебе три роки.
— Три роки, між іншим, найкращі!
— Для кого? Для мене це були три роки чекання. Чекання поваги, чекання чесності, чекання, що ти подорослішаєш.
— Я дорослий!
— Та ну? Дорослий чоловік не перевозить матір у чужу квартиру без дозволу. Дорослий чоловік не дарує жінці уцінену сукню болотяного кольору на ювілей. Ти, мабуть, переплутав її з мішком для картоплі.
— Мамі сподобалася ця сукня!
— Ось саме. Мамі. Не мені. Подаруй її їй.
Роман замовк. Потім розвернувся й пішов у спальню. За хвилину звідти почувся гуркіт — він кидав речі в сумку.
Галина Петрівна сиділа на дивані, не рухаючись.
— Мені зібрати ваші речі? — спитала я.
— Сама зберу.
— Тоді вперед збирати. Чого чекаєте? У вас година.
— Ти не маєш права так поводитися з людьми!
— Маю. Це мій дім. Мої правила.
Галина Петрівна встала й пішла в гостьову. Люда знову сіла на табуретку.
— Міцно ти їх, — сказала вона схвально.
— Міцно, — погодилася я. — Треба було раніше.
За сорок хвилин Роман вийшов із двома сумками. Галина Петрівна — з валізами.
— Віро, востаннє, — Роман зупинився біля дверей. — Одумайся. Ми можемо все виправити.
— Навіщо?
— Тому що нічого виправляти. Була помилка — виправлено. Ми більше не разом.
— Ти залишишся сама.
— Краще сама, ніж із тим, хто мене не поважає.
Роман відкрив рота, але нічого не сказав. Галина Петрівна штовхнула його в спину.
— Ходімо, сину. Не треба принижуватися перед цією… цією…
— Перед хазяйкою дому, — підказала Люда. — Правильне слово — хазяйка.
Двері зачинилися. Я повернула замок. Подивилася на Люду.
— Дякую.
— Нема за що. Давно треба було.
— Знаю.
Люда пішла. Я залишилася сама в тихій квартирі. Пройшлася по кімнатах — спальня, гостьова, кухня. Відчинила вікно, впустила свіже повітря. Дістала телефон.
— Денисе? Приїжджай сьогодні. З Оленою. Є розмова.
— Що сталося? Голос у тебе дивний.
— Нічого поганого. Навпаки. Просто приїжджайте.
Увечері Денис із Оленою сиділи на кухні. Я налила всім чаю, поставила на стіл вазочку з варенням.
— Значить, вигнала? — Денис дивився на матір із повагою.
— Вигнала.
— Давно пора.
— Знаю. Але я сподівалася…
— На що? Що він одумається?
— Що в мене буде сім’я.
Олена накрила мою руку своєю.
— Віро Павлівно, у вас є сім’я. Ми з Денисом. І маленький скоро.
Я усміхнулася.
— Дякую, Оленко.
— Мамо, — Денис відсунув чашку. — У бабусі хата лишилася. В області.
— Так. Мені за заповітом.
— Я туди їздив минулого тижня. З Оленою.
— Подивитися. Вона в хорошому стані. Дах цілий, стіни міцні. Ділянка велика. Яблуні є.
Я кивнула.
— Я планувала віддати її тобі. Коли… коли прийде час.
— Час прийшов, — Денис подивився на дружину. — Ми хочемо туди переїхати. Якщо ти не проти.
— Переїхати? А робота?
— На заводі мене скоротили. Офіційно. Учора прийшло повідомлення.
— Ой, Денисе…
— Не переживай. Олена знайшла там місце. В обласному центрі, півгодини електричкою. А я буду хату ремонтувати, сад відновлювати. Потім видно буде.
— Ви впевнені?
— Упевнені, — Олена усміхнулася. — Для дитини там краще. Повітря, природа. І ви зможете приїжджати будь-коли.
— Хата — ваша, — я встала, підійшла до шафи, дістала папку з документами. — Ось. Усе тут. Переоформимо на тебе, як захочеш.
Денис узяв папку, погортав папери. Потім встав і обійняв матір.
— Дякую, мамо.
— Це ваше. По праву.
— Знаю. Але все одно — дякую.
Олена теж встала, обійняла свекруху з іншого боку. Ми так і стояли втрьох — мовчки, просто тримаючи одне одного.
— Гаразд, — я перша відсторонилася. — Досить сентиментів. Давайте планувати. Коли переїзд?
— Наступного тижня. Речей небагато, вкладемося за день.
— Я допоможу.
— Домовилися.
Через тиждень я приїхала до бабусиної хати. Денис із Оленою вже освоювалися — мили підлогу, протирали вікна, розставляли нехитрі меблі. У саду цвіли яблуні — пізні, травневі.
— Дивись, що знайшла! — Олена вибігла з кухні з чашкою в руках. Білою, із синіми ромашками. — Твоя бабуся такі любила?
— Любила. Це її парадні чашки. Для гостей.
— Будуть нашими святковими. Для особливих випадків.
Я взяла чашку, покрутила в руках. Згадала бабусю — строгу, справедливу, яка ніколи не терпіла неповаги від кого б то не було.
— Бабуся б схвалила, — сказала я тихо.
— Що саме?
— Усе. Вас. Хату. Те, що я нарешті перестала чекати дива від чужих чоловіків.
Денис увійшов на кухню з відром і ганчіркою.
— Мамо, другий поверх готовий. Можеш подивитися.
— Іду.
Я піднялася скрипучими сходами. Нагорі було дві кімнати — велика й маленька. У маленькій Олена вже повісила фіранки й поставила колиску.
— Для внука? — спитала я.
— Або внучки. Поки не знаємо.
— Неважливо. Головне — здоровий.
— Здоровий буде. Лікарі кажуть, усе гаразд.
Я постояла біля вікна. Вигляд відкривався на сад — яблуні в цвіту, стара лавка під ними, паркан, за яким починалася сусідська ділянка.
— Красиво тут, — сказала я.
— Дуже.
— Я буду приїжджати. Часто. Якщо не проти.
— Віро Павлівно, ця хата — і ваша теж. Завжди.
Я обернулася, подивилася на невістку. Молода, світла, із животиком, який уже починав округлюватися.
— За що?
— За те, що ти така. За те, що любиш мого сина. За те, що не стала лізти, коли я розбиралася з Романом.
— Це не моя справа була.
— Ось саме. Ти зрозуміла. Інша б почала радити, втручатися, робити гірше.
— Я не інша. Я — Олена.
Свекруха засміялася. Легко, вільно — так, як не сміялася давно.
— Так. Ти — Олена. І слава Богу.
Ми спустилися вниз. Денис уже накривав на стіл — простий обід, макарони з сосисками, салат зі свіжих огірків.
— Мамо, сідай. Відзначимо новосілля.
— Чим відзначатимемо?
— Компотом. Оленці не можна нічого міцнішого.
— І правильно.
Ми сіли за стіл. Денис розлив компот по бабусиних чашках із ромашками.
— За нас, — сказав він, підіймаючи чашку. — За сім’ю. За нове життя.
— За сім’ю, — повторила я.
Ми цокнулися чашками. Компот був солодкий, яблучний — із минулорічних запасів.
— До речі, — Денис подивився на матір. — Роман не дзвонив?
— Дзвонив. Тричі.
— І що?
— Я не брала слухавку. Потім заблокувала номер.
— Правильно.
— Знаю. Шкодую лише про одне.
— Про що?
— Що сукню не викинула одразу. Вона досі в шафі висить.
Олена фиркнула.
— Болотяну?
— Її саму.
— Не викидайте. Привезіть.
— Навіщо?
— Ми на опудало повісимо.
Я задумалася. Потім кивнула.
— Мабуть, ти маєш рацію. Привезу.
За вікном шумів вітер, гойдаючи гілки яблунь. Десь далеко загавкав собака. Сонце хилилося до заходу, освітлюючи кухню теплим оранжевим світлом.
Я подивилася на сина, на невістку, на їхні з’єднані руки. Потім на свої руки — порожні, але вільні.
— Знаєте, — сказала я, — я почуваюся вдома.
— Ти й є вдома, — відповів Денис. — Тут, із нами.
Я усміхнулася.
— Так. Саме тут.
