— Ти знов купив не той хліб. Я ж казала — без насіння, — Оксана поклала буханку на стіл і навіть не глянула на Ярослава.
— Він був останній, — спокійно відповів він. — Чого ти лаєшся? Нормальний хліб.
— У Данилка потім живіт болить. Тобі легко говорити, не ти йому вночі ліки даєш і сидиш з ним.
Ярослав на мить заплющив очі й повільно видихнув. Відставив торби з продуктами далі, до вікна, і сам сів на табуретку поруч. Ніби намагався триматися подалі від родини. Хотів бути ближче, але не міг.
У двері подзвонила Мар’яна. Вона прийшла з частунками й усмішкою. Тут, у домі сестри, її переслідувало відчуття дню гризуна. Завжди клопоти, але сімейні, теплі. Її вабило це тепло.
— Привіт, родино. Ну, як у вас? Тиша, затишок і спокій?
— Якби. Але майже звільнилися. Тепер лише уроки, вечеря, купання. Та ще одяг на завтра погладити, — відповіла Оксана, розвантажуючи пакети. — Зранку на ногах, навіть не присіла.
— Коліна ще не скриплять? — усміхнулася Мар’яна, знімаючи куртку.
Ярослав лише кивнув їй на знак вітання й пішов у спальню. Він давно не намагався встрявати в жіночі розмови.
— Усе як завжди? — тихо запитала Мар’яна, дивлячись на сестру.
— В сенсі?
— Ну, ти знову тут сама. А Ярослав у сусідній кімнаті, тихіший за воду.
Оксана махнула рукою, роздратовано заплющивши очі.
— Не починай. У нас просто… поділ обов’язків. Я по домі і дітям, він працює. Все як у всіх.
— Я не про це. Він уже півтори години як вдома. Ти хоча б раз за цей час з ним поговорила?
— Ну вибач, я не зобов’язана влаштовувати йому романтичну вечерю щовечора. У нас діти.
Кухня була маленька. Вузький стіл, стільці з потертими подушками на зав’язках, облуплена дошка для нарізки. На стіні — список гуртків і розклад тренувань. Все виведене акуратним почерком сестри.
— Для тебе діти — це кінець особистого життя? — запитала Мар’яна.
Оксана знизала плечима.
— Я просто не хочу, щоб у них було… Ну, як у нас. Пам’ятаєш, як мама нас по півдня вдома саму залишала? І як батько пиячив, поки вона працювала? Мовчу вже про той бардак. У туалет було страшно зайти, поки я не почала прибирати.
— Пам’ятаю, — кивнула Мар’яна і зітхнула. — А ще пам’ятаю, як ми лежали на підлозі й дивилися мультики. Ти з хлопчиками коли востаннє щось разом дивилася?
Оксана сором’язливо відвела погляд. Відповідь був очевидний.
— Їм потрібна англійська, математика й басейн, а не мультики.
— А Ярославові теж нічого не потрібно?
Оксана кинула погляд у бік коридору, серйозно нахмурившись.
— Він дорослий. Не малий. Потерпить заради родини.
Мар’яна замовкла. Лише подивилася на сестру, у якої під очима — фіолетові мішки, а волосся зібране в неохайний вузол. Її руки нагадували вічний двигун: відкрити, закрити, помішати, прибрати.
— Ти любиш його? — раптом запитала Мар’яна.
— Ти з глузду з’їхала?! Звісно, люблю! Просто зараз не до того.
— Більше десяти років не до того. Відколи народився Данило.
У кімнату зайшов Данилко. У піжамі, всі розкуйовджений і похнюпившись, як горобець.
— Мам, у Максима книжка порвалася. Він сказав, що це я. Але я не чіпав!
— Зараз розберуся.
Оксана миттєво встала й пішла. Мар’яна залишилася сама на кухні, але ненадовго. Через кілька хвилин з’явився Ярослав. Наче чекав, поки дружина піде, щоб налити собі води.
— Втомився? — м’яко запитала Мар’яна.
— Та це дрібниці. Просто мені іноді здається, що якщо я зникну, вона й не помітить, — тихо поскаржився Ярослав.
— Вона помітить. Але, можливо, надто пізно.
Він знизав плечима, зітхнув і відвернувся.
— Я люблю їх. Але я тут ніби зайвий. Як меблі. Гроші приніс — і вільний.
Мар’яна не знала, що відповісти, а Ярослав не чекав відповіді. Він просто встав і пішов назад у спальню.
Оксана так і не повернулася. Вона застрягла десь між зіпсованою книжкою, запиленими підвіконнями й неакуратно складеною білизною в шафі.
Наступного ранку почалося не з кави, а з перепалки біля шафи. Оксана, як завжди, намагалася максимально утеплити всіх.
— Максиме, вдягни ту куртку, з капюшоном.
— Мам, мені в ній спекотно. Ми ж у ТЦ їдемо, там тепло.
— А поки по вулиці пройдеш? Хто потім тобі соплі витиратиме?
Данилко, молодший, крутився біля дверей, натягуючи шкарпетки прямо на чоботи, щоб «менше ковзало». Оксана гаркнула, він здригнувся, почав перевзуватися. Ярослав тим часом сидів у машині. Він кілька разів пропонував допомогу, але відповідь був незмінним: «Сама впораюся, не заважай».
Вже в машині він запитав:
— Слухай, а може, завтра удвохВони змогли знайти один одного знову — не як батьки, не як господарі дому, а просто як двоє людей, які колись обіцяли бути разом.
