— Ти знову купив не той хліб. Я ж просила — без насіння, — Олена поклала батон на стіл навіть не глянувши на Андрія.
— Він був останній, — спокійно відповів він. — Чого ти лаєшся? Нормальний хліб.
— У Максимка потім живіт болить. Тобі легко говорити, не ти йому вночі ліки даєш і сидиш поряд.
Андрій на мить закрив очі й повільно видихнув. Він поставив сумку з продуктами далі, біля вікна, і сів на табуретку там само. Наче намагався триматися подалі від родини. Хотів бути ближче, але не міг.
У двері подзвонила Наталка. Вона прийшла з гостинцями та посмішкою. Тут, у домі сестри, її переслідувало відчуття дня бабака. Завжди клопоти, але родинні, теплі. Її тягло до цього тепла.
— Привіт, родино. Ну, як у вас? Тиша, затишок і спокій?
— Якби. Та вже майже вибралися. Зараз тільки уроки, вечеря, ванна. Ну, і одяг на завтра погладити, — відповіла Олена, розпаковуючи пакети. — Зранку на ногах, навіть не присіла.
— Коліна ще не скриплять? — усміхнулась Наталка, знімаючи куртку.
Андрій лише кивнув їй на знак вітання та пішов у спальню. Він давно не намагався втручатися у жіночі розмови.
— Все як завжди? — тихо запитала Наталка, дивлячись на сестру.
— У чому справа?
— Ну, ти знову тут сама. А Андрій у кімнаті, тихіший за воду.
Олена махнула рукою, роздратовано закативши очі.
— Не починай. У нас просто… розподіл обов’язків. Я по домі та дітям, він працює. Все як у всіх.
— Я не про це. Він уже півтори години як вдома. Ти хоч раз за цей час з ним поговорила?
— Вибач, я не зобов’язана влаштовувати йому романтичну вечерю кожного вечора. У нас діти.
Кухня була маленька. Вузький стіл, стільці з потертими подушками на зав’язках, облущена дошка для нарізки. На стіні — список гуртків та розклад тренувань. Все виведено акуратним почерком сестри.
— Для тебе діти — це кінець особистого життя? — спитала Наталка.
Олена знизала плечима.
— Я просто не хочу, щоб у них було… Ну, як у нас. Пам’ятаєш, як мама нас по півдня вдома саму залишала? І як батько пив, поки вона працювала? Мовчу вже про те, який безлад був завжди. У туалет було страшно зайти, поки я не почала прибирати.
— Пам’ятаю, — кивнула Наталка й зітхнула. — А ще пам’ятаю, як ми лежали на підлозі й дивилися мультики. Ти коли вМинуло три місяці, і в їхньому домі знову залучили дитячий сміх, але тепер Олена встигала і дочку на плече взяти, і до Андрія посміхнутися.
