**Щоденник.**
Знову купив не той хліб…
— Ти знову взяв не той хліб. Я ж казала — без насіння, — Наталка поклала буханку на стіл, навіть не глянувши на Олега.
— Він був останній, — спокійно відповів він. — Чого ти лаєшся? Нормальний хліб.
— У Василька потім живіт болить. Тобі легко говорити, не ти йому вночі ліки даєш і сидиш із ним.
Олег на хвилину закрив очі й повільно видихнув. Відставив сумку з продуктами далі, до вікна, і сам сів на табуретку поруч. Ніби намагався триматися подалі від родини. Хотів бути ближче — але не міг.
У двері подзвонила Оксана. Прийшла з гостинцями й усмішкою. Тут, у домі сестри, її переслідувало відчуття дня, що повторюється. Завжди клопіт, але родинний, теплий. Її тягнуло до цього тепла.
— Привіт, родино. Ну як тут у вас? Тиша, затишок і спокій?
— Якби. Та вже майже впорались. Зараз тільки уроки, вечеря, ванна. Та одяг на завтра прасувати, — відповіла Наталка, розкладаючи пакети. — Зранку на ногах, навіть не присіла.
— Коліна ще не скриплять? — усміхнулася Оксана, знімаючи куртку.
Олег лише кивнув їй на знак вітання й пішов у спальню. Вже давно не намагався встрявати в жіночі розмови.
— Все як завжди? — тихо спитала Оксана, дивлячись на сестру.
— У сенсі?
— Ну, ти знову тут сама. А Олег у сусідній кімнаті, тихіший за воду.
Наталка махнула рукою, роздратовано закативши очі.
— Не починай. У нас просто… розподіл обов’язків. Я по домі й дітям, він працює. Як у всіх.
— Я не про це. Він уже півтори години як вдома. Ти хоча б раз за цей час із ним поговорила?
— Ну вибач, я не зобов’язана влаштовувати йому романтичну вечерю щоночі. У нас діти.
Кухня була маленька. Вузький стіл, стільці з потертими подушками на зав’язках, облуплена дошка для нарізки. На стіні — список гуртків і розклад тренувань. Усе виведено акуратним почерком сестри.
— Для тебе діти — це кінець особистого життя? — спитала Оксана.
Наталка знизала плечима.
— Я просто не хочу, щоб у них було… Ну, як у нас. Пам’ятаєш, як мама залишала нас вдома одних по півдня? І як батько пив, поки вона працювала? Мовчу про те, який безлад тоді був. У туалет було страшно зайти, поки я не почала прибирати.
— Пам’ятаю, — кивнула Оксана й зітхнула. — А ще пам’ятаю, як ми лежали на підлозі й дивилися мультики. Ти з хлопцями коли востаннє щось разом дивилася?
Наталка соромливо відвела погляд. Відповідь був очевидний.
— Їм потрібна англійська, математика й басейн, а не мультики.
— А Олегові теж нічого не треба?
Наталка кинула погляд у бік коридору, напружившись.
— Він дорослий. Не малий. Потерпить заради родини.
Оксана замовкла. Лише подивилася на сестру, у якої під очима — фіолетові мішки, а волосся зібране в неохайний вузол. Її руки нагадували вічний двигун: відкрити, закрити, помішати, прибрати.
— Ти його любиш? — раптом спитала Оксана.
— Ти з глузду з’їхала?! Звісно, люблю! Просто зараз не до того.
— Більше десяти років не до того. З того часу, як народився Петро.
У кімнату зайшов Василько. У піжамі, весь розкуйовджений і нахмурений, ніби горобчик.
— Мам, у Петра книжка порвалась. Він сказав, що це я. Але я не чіпав!
— Зараз розберуся.
Наталка миттєво встала й пішла. Оксана залишилася сама на кухні, та ненадовго. За кілька хвилин з’явився Олег. Ніби чекав, поки дружина піде, щоб налити собі води.
— Втомився? — м’яко спитала Оксана.
— Та нічого. Просто іноді здається, що якщо я зникну — вона не помітить, — тихо пожалівся Олег.
— Вона помітить. Але, можливо, надто пізно.
Він знизав плечима, зітхнув і відвернувся.
— Я люблю їх. Але я тут ніби зайвий. Як меблі. Гроші приніс — і вільний.
Оксана не знала, що відповісти, а Олег не чекав відповіді. Він просто встав і пішов назад у спальню.
Наталка так і не повернулася. Вона застрягла десь між зіпсованою книжкою, запиленими підвіконнями й неакуратно складеною білизною.
Наступного ранку почалося не з кави, а з перепалки біля шафи. Наталка, як зазвичай, намагалася всіх максимально утеплити.
— Петро, вдягай ту куртку, з капюшоном.
— Мам, мені в ній спекотно. Ми ж у ТРЦ їдемо, там тепло.
— А поки по вулиці пройдеш? Хто потім тобі соплі витиратиме?
Василько, молодший, крутився біля дверей, натягуючи шкарпетки прямо на чоботи, щоб «менш ковзало». Наталка гаркнула, він здригнувся, почав перевзуватися. Олег тим часом сидів у машині. Декілька разів пропонував допомогу, але відповідь був незмінним: «Сама впораюсь, не заважай».
Вже в машині він спитав:
— Слухай, а може, завтра кудись удвох? Тільки з тобою. УІ коли він нарешті повернувся додому з квітами й усмішкою, Наталка зрозуміла, що це був не кінець, а лише новий початок.
