Я — Олеся, а не Марийка
Олеся сяяла від щастя — вона здала всі іспити! Не на самі п’ятірки, але досить добре, щоб мама з татом пишалися. Відчиняючи двері додому, вона почула знайомий мамин голос і… чийсь чужий, глухий, неначе з минулого. Дівчина тихенько прокралася до своєї кімнати, не бажаючи заважати. Та раптом почула:
— Я тобі, Маріє, востаннє кажу… — різко пролунало з кухні.
Стукіт у сінях — тато прийшов на обід. Олеся визирнула в коридор і зустрілась поглядом із жінкою у білому, поношеному хустці. Обличчя здалося болюче знайомим. Десь вона її вже бачила… Давній спогад, наче гостра крига, встромився у серце. Та сама жінка. З пристальним, липким поглядом. Та, що колись назвала її «Марийкою».
— Здрастуй, Марийко. Здрастуй, донечко, — промовила незвана гостя.
— Іди, Маріє, — сухо сказав тато.
— Іду, іду… До побачення, сестричко, — кинула жінка та вийшла.
Олеся стояла, немов ошпарена.
— Тату, хто це?
— Мамина знайома.
— Але вона сказала «сестричко»…
— Дівчата так іноді говорять… Мабуть.
Але тривожний мамин погляд і напружена мовчанка в домі говорили про інше. Було ясно — це не просто знайома. Це частина їхньої таємниці.
Через кілька днів Олеся знову зустріла Марію.
— Ну, здрастуй, Марийко, — сказала та, підійшовши надто близько.
— Я не Марийка, я Олеся.
— А ти пам’ятаєш мене?
— Не знаю… Ви бували у мами.
— У мами? Я твоя мати, Марийко… Справжня…
Марія схопила її за руки. Говорила гаряче, безладно, благаючи. І Олеся — сама не розуміючи чому — пішла за нею.
— Ось, заходь, доню, — жінка вела її до старої кімнатки. — Тут ти й жила, до двох років… Пам’ятаєш?
Олесю накрила хвиля спогадів: брудна підлога, обгризані окурки, хтось кричить, б’є у двері, а вона, маленька, ледве жива, шукає на підлозі щось їстівне. Хтось лізе їй у рот брудними пальцями… А вона кусає — до крові. Страх. Сльози. Холод. Марийка… тоді її звали Марийкою.
Грубий голос вирвав із забуття:
— Танько, знову десь швендяла? Гроші принесла?
У кімнату ввалився п’яний чоловік із затьмареними очима.
— А це хто у нас? Мені, подаруночок? — і простягнув руку до Олесі.
Вона різко відкрила сумку, дістала гроші:
— Ось! Тільки більше не приходьте. Ні до нас, ні до мами, ні до тата. Я все згадала. І ви мені — ніхто.
— Марийко…
— Мене звати Олеся!
Вона бігла додому, задихаючись від сліз. Дома її трясло, піднялася температура. Мама знайшла її в сльозах.
— Мамо, я була у неї… Я згадала… сало… брудні пальці у роті… я вкусила…
— Донечко моя… — мати гойдала її, як маленьку.
А потім розповіла. Про те, як у дитбудинку були дві сестри — Марія і Оксана. Їх усиновили разом. Таня спочатку була ласкавою, але потім… змінилася. Курила, крала, втекла, а потім повернулась — з животом. Дитина була від невідомого. Батьки пробачили. Оксана, тоді ще студентка, погодилась допомогти… і забрала дівчинку до себе. Марийка стала Олесею. А Марію позбавили прав, вона ще й грошей вимагала за відступ.
Відтоді Олеся стала їхньою донькою — і по любові, і по паперах.
Марія іногда поверталася. Плакала. Просила пробачення.
— Марийко, донечко…
— Я Олеся. Вибачте, тітко Маріє.
Мама все терпіла.
— Вона мені рідна. Може, я — її остання ниточка до нормального життя…
Одного разу прийшов Грицько, той самий із брудними пальцями.
— Марія в лікарні. Їй погано.
Вони поїхали.
— Пробач, донечко, — сказала вже твереза, блідна Марія. — Дякую, що живеш. Дякую, що в мене була ти… хоч трохи.
— Усе буде добре. Живи. Ми тебе витягнемо.
Але вона не вижила.
Пізніше Олеся знову побачила Грицька. Він був тверезий.
— Я зав’язав. Завдяки їй… пробач, Марийко…
— Я Олеся.
— Знаєш… Я не твій батько, але знаю, де він. Показати?
Він відвів її до могили гарного чоловіка. Там Олесю знайшла літня жінка.
— Ти його донька?
— Гадаю, так…
— Я твоя бабуся…
Відтоді у Олесі — дві могили. І два життя: одне, від якого вона втекла. І інше, в якому вона виросла.
Вона ходить до тих, хто дав їй життя. Ходить і розповідає про себе. Обіцяє жити гідно — і тримає це слово.
