Ось історія, переказана для українського колориту:
Я доглядала за старою жінкою, яка вважала мене сміттям. Але коли прочитала її заповіт — не втримала сліз.
Коли я приїхала до Львова, мені було двадцять сім. В Одесі залишилася мама, якій незабаром робили операцію, і купа боргів за іпотекою. Я пообіцяла собі: попрацюю півтора роки — і повернуся. Додому.
Роботу знайшла швидко — через агентство мені запропонували місце доглядальниці за літньою жінкою. Господиня квартири, Наталя Іванівна, шукала когось, хто доглядатиме за її вісімдесятирічною матір’ю — Ганною Петрівною. Я погодилась. Хоча зарплата була невеликою, але стабільною.
Від першого дня стара мене не прийняла. «Хто ви за національністю?» — спитала вона з порогу. Я відповіла. Вона скривилася: «Знову молдаванка. Спочатку цигани, тепер ви. Усе мені підкидають відброси». Далі було лише гірше.
Кожен ранок починався з дорікань: не так зварила кашу, погано витерла пилюку, гучно зачинила двері, навіть дихаю загучно. Чула, як вона шепоче дочці по телефону: «Вона точно краде. Дивись за нею». Мені робилося бридко. Я мила їй ноги, допомагала вставати, купувала ліки, а у відповідь — лише погорда та холод.
Півроку я терпіла. Лише думка про маму в лікарні зупиняла мене від того, щоб вийти і не повертатися. Але одного разу стара звинуватила мене у крадіжці п’яти тисяч. Обшукали все — і знайшли купюри в її сумці. Ні вибачень, ні каяття. Лише погляд, повний зневаги.
Я зібрала речі. Сказала, що йду. Вона стояла біля дверей з холодною посмішкою: «Ну і йди. Все одно повернешся — біднота твоя».
— Я впораюсь, — тихо відповіла я. — Навіть без вас.
І тоді — раптом — у її голосі щось змінилося. Жодної злоби. Лише розгубленість:
— Ти… усе це через матір терпіла?
Я завмерла. Потім кивнула. Розказала їй усе — і про операцію, і про борги. Вона слухала мовчки. Потім повільно підійшла, сіла поруч, взяла мене за руку — і… заплакала. Без с— Прости… Я не до тебе… Я просто боюся бути самотньою.
