Знаєте, хоч мені вже за сорок років, але кожного разу, коли я збираюсь до когось на день народження, то мені пригадується одна історія, що сталась в дитинстві. Той день народження ніколи не зникне з моїх спогадів.
Був в мене однокласник, з яким я сидів за одною партою. Ми були в п’ятому класі, тому однокласник покликав мене до себе на день народження. Я радо погодився та розповів про все батькам.
Тато придбав для мого однокласника хороший подарунок. Він завжди казав, що подарунки – це не те на чому треба економити. Тим більше, що однокласнику тоді виповнювалось десять років. Перший ювілей, як-не-як.
Всі наші однокласники та друзі, яких той хлопчина покликав на своє свято, з нетерпінням чекали на цей день. Звісно ж, саме свято нас захоплювало, але в ті голодні часи ми раділи кожній можливості так смачно поїсти, як це бувало на днях народження.
У визначений день ми прийшли всі до однокласника додому, вручили йому подарунки та свято почалось. Ми ще, випадково, з іншою дівчинкою подарували однокласнику одне і те ж. Але не засмутилось, а навпаки. Нам з цього було дуже весело й смішно. Настрій у всіх був святковий.
Але на столі був лише один чай. Ми його охоче випили та пішли гратись. Думали, що частування от-от принесуть. Але ні. Їх все не було і не було. А ми ж то всі не їли вдома, бо де то бачено, щоб перед святкуванням наїдатись?
А однокласник все бігав до мами на кухню. Ми думали, що ну от, ну зараз мають подати частування. Ну хоча б якого б пирога, чи що. Але ні. З кухні вийшов іменинник з тарілкою їжі та став біля нас обідати.
Ми дивились на нього, як голодні кошенята. Через хвилин двадцять всі почали розходитись, адже з відчуттям голоду вже не дуже то й весело, м’яко кажучи. Тому всі швиденько попрощались та пішли.
Я досі не знаю, чому нас тоді не почастувати, але це день народження я запам’ятав на довгі роки й навряд чи колись забуду.
