Я залишила мамі машину, а брат її розіб’яв — тепер мама ображається, що я на неї накричала
Я ж хотіла як найкраще. Відʼїжджаючи у чергову відрядження, я залишила ключі від своєї машини мамі. Навіщо їй тягати пакети з магазину пішки, коли в гаражі стоїть справна, обслугована іномарка? Але те, чого я найбільше боялася, сталось. Вона передала ключі моєму молодшому братові. А він… ну, ви вже зрозуміли. Не на смерть, але ремонт коштуватиме стільки, що аж мурашки по шкірі. А страховка покриє навіть не половину.
Я логістка, постійно мотаюся по областях. Іноді навіть за кордон. На короткі відстані їзджу власним авто: швидше, зручніше, надійніше. За одинадцять років за керування — жодної аварії по моєй винні. Було пару разів, коли мене підрізали не дуже тверезі громадяни. Але в цілому — воджу акуратно. Машини міняла рідко, доглядала за ними ретельно. Всі були з пробігом, щоб економити. А минулого року вирішила — досить. Я заслужила нову машину. Не помʼяту, не перефарбовану після аварії, не з підкрученим одометром — свою власну.
Взяла кредит, вклала всі заощадження і купила новеньку «Renault». Аромат салону, ідеальні гальма, панорамний дах. Я мріяла про неї. Та не встигла натішитися — робочі поїздки учащали, й авто стояло без діла. А мама, у якої теж є права, почала благати: «Ну можна я інколи буду їздити — до магазину, до лікаря?» Я не заперечувала. Вона водій обережний, до того ж рідна людина.
Я поставила одну умову: жодних ключів братові. Мій молодший брат — утілення всього, від чого водії сивіють. Він гонщик. Обгони, різкі старти, «притирання» до попереду йдучих. Прав вже позбавляли. Останні дві його машини відправилися на металобрухт. Я його люблю, але довірити йому авто — це як дати дитині гранату. Мама кивала, клялася: «Ні-ні, він і не підійде».
Минуло кілька місяців. Повертаюся додому — аж бачу: машина пошкоджена. Брат узяв її без пуття. Точніше, з пуття — за згоди мами. Вона дала йому ключі. Я була в люті. По-перше, вона знала моє ставлення. По-друге, він розіб’яв машину, бо навіть не подумав змінити літню гуму на зимову. Я, відʼїжджаючи, не встигла — просила маму. Вона забула. А братові байдуже — сів і поїхав. На обмерзлій дорозі, у повороті, не втримав керування. Вʼїхав у стовп.
Коли я побачила вмʼятину, розбиту фару й перекошений капот, мені мізерно стало. Нова машина. Кредит ще не сплачений. Я навіть місяця не наїздила, а тепер вона стоїть під будинком — ні жива, ні мертва.
Я не втрималася. Накричала. Так, голосно, різко, але хіба я не мала права? Я просила. Я благала. Я попереджала. І що в підсумку?
«Це ж тільки машина, — кинула мама, уникаючи погляду. — Не переймайся. Відремонтують. Головне, що всі живі. А якщо ще раз піднімеш на мене голос, я з тобою взагалі говорити не буду».
Брат — у найкращих традиціях. Бʼє себе в груди, обіщає повернути гроші за ремонт. Але звідки? Зарплата смішна, боргів — як за дві життя. А мама чекає від мене вибачень. Вона на мене образилася. Не він, хто врізався у стовп, не вона, хто порушила слово. Це я маю вибачатися.
А тепер я ходжу пішки. І думаю: що ж, у моїй родині ніхто не здатний визнати провину? Невже тепер я ще й винувата, що залишилася без транспорту, на який працювала роками?
