Ми з чоловіком познайомилися, коли навчалися в медичному училищі. На третьому курсі я завагітніла. Микола покинув навчання й пішов на роботу, а я з горем пополам таки змогла отримати диплом. Після випускного ми переїхали жити в село. Купили собі невеличку стару хатинку й бавилися із сином.
Коли малому виповнилося два роки, ми віддали його до дитячого садка, а я вийшла на роботу. Нашої зарплатні ледь вистачало на життя та малу дитину. Добре хоч мали свої продукти та й за комунальні послуги платити не доводилося.
Коли Максимко підріс й мав іти до школи ми прийняли рішення переїхати в місто. Там для дитини відкривається більше можливостей. Ми не лише зможемо обрати школу певного спрямування, а й запишемо сина у якусь спортивну секцію чи музичний гурток. Будинок в селі не продавали, залишили як дачу буде куди влітку приїхати відпочити.
Поки Максим навчався, я брала додаткові зміни, щоб заробляти більше, записалася на курси масажу, коли отримала сертифікат, почала приймати клієнтів. У Колі також на роботі відбулися позитивні зрушення. Раніше він був будівельником й після кількох років надмірної праці його поставили керівником на великий проєкт будівництва. По завершенню якого Микола отримав дуже гарну премію.
Свої гроші з масажу я також відкладала, тож ми назбирали суму необхідну для першого внеску по іпотеці. Придбали двокімнатну квартиру. На той момент Максиму уже було 12 років. Хлопець у нас був здібний, розумний. Цікавився літературою й обожнював писати. Тож після закінчення школи вступив на факультет журналістики. Зараз він відомий кореспондент, працює у місцевій газеті та має власну колонку. Я ним дуже пишаюся.
Коли Максим привів додому свою наречену, ми з Миколою прийняли рішення залишити квартиру дітям, а самі переїхали жити в село. Поки були удвох з усім справлялися. На жаль чоловіка не стало два роки тому. Для мене це була велика утрата. Я кілька місяців не змогла зібрати себе до купи, адже разом з чоловіком не стало й частинки мене.
На перших порах син допомагав. Він приїздив з невісткою кожних вихідних. Усі разом ми підганяли роботу по дому та на господі. Та чим більше часу минало після смерті Миколи, тим рідше син почав приїжджати. Добре хоч телефонував кожного дня, цікавився чи в мене все в порядку. Все обіцяв приїхати, але постійно виникають якісь проблеми чи нагальні справи.
Я все розумію. Він уже дорослий у нього власне життя та клопоти, але ж мама не вічна. Невже так важко виділити хвилину свого часу вдень, щоб набрати мій номер й запитати про здоров’я. Невістка також молодець, взагалі не телефонує, а якщо це роблю я, то може й слухавки не взяти. Що я їй зробила поганого, не знаю.
Нещодавно я потрапила у лікарню з високим тиском. Лікар прописала рецепт на ліки, але ц мене не було грошей, щоб їх придбати. Зателефонувала до сина, попросила купити мені ліки й привезти, а гроші я поверну з пенсії. Він обіцяв ввечері мене провідати, але знову обманув. Приїхав аж через два дні, знаючи, що я хвора й чекаю на нього. Виправдовувався, що дружина погане себе почувала, вона при надії.
Я дуже рада, що скоро стану бабусею, але чи не означатиме це, що після появи дитини син взагалі забудеться про моє існування? Моя сусідка, якій я поскаржилася на Максима, каже, щоб я дала йому спокій. Треба змиритися, що я тепер самотня й нікому непотрібна. У молодих своє життя в якому немає місця старим батькам.
Мені прикро усвідомлювати, що вона має рацію. За моєї молодості маму й тата шанували, відвідували й допомагали. Шкода, що зараз все змінилося.
