Ось так прожив життя не для себе, а для дітей, все їм віддав, що мав, а на старості літ лишився сам і не потрібний їм. Старша донька виїхала з чоловіком за кордон ще років 6 тому. Одразу після того, як не стало її матері. Вона ніколи надто не турбувалася тим, як я живу, як у мене справи, чи все гаразд. В неї свої проблеми й своє життя. А молодша лишилася зі мною. Невдовзі й чоловіка привела в наш невеликий дім.
Їй не поталанило здобути багатія, як старшій доньці. Тому довелося жити разом зі мною під одним дахом. Але я ні в якому разі не жалівся! Я був щасливий, що діти зі мною, що я не сам, по вечорах є з ким поговорити. Скоро й внучка у мене з’явилася, то моїй радості не було меж. Я її бавив, як міг. Все був готовий зробити для своєї маленької Софійки.
Але одного дня діти покликали мене на розмову. Вони вирішили переїхати в місто, бо там краще буде для дитини і їх не влаштовували умови, в яких їм доводилося зі мною жити, особливо сирість й постійний холод. Приховувати не буду, хата потребувала ремонту. Капітального ремонту. Я, як міг, старався її відремонтувати, десь дах залатав, утеплив, але дітям цього було мало. Завжди десь підтікало після сильної грози, з’являлася пліснява. А діти хотіли комфорту, усіх зручностей. В першу чергу для дитини. Вони сказали, що будуть спершу орендувати. Вже за якийсь місяць діти переїхали від мене. Я лишився сам в цій холодній та сирій хаті.
Склалося враження, ніби про мене усі забули. Бо діти, після переїзду, зовсім перестали приїздити, лише зрідка дзвонили. А я так сумував за ними, за своєю Софійкою! Без її дитячого сміху в хаті стало геть тяжко. А діти до себе в гості не кликали, то я й не наважувався до них їхати.
А тут ще й сусід, з яким я кожного дня балакав, заявив, що переїжджає до дітей в іншу область, а хату продає. Мовляв, вони його до себе запросили, бо купили квартиру. І для нього там місце знайшлося. Я так заздрив йому! Навіть подумав, може й мені так колись пощастить й мене діти до себе заберуть. Але, для мене в житті дітей місця не знайшлося.
Пройшло більше ніж рік, як діти приїхали до мене зі звісткою про те, що вони більше не будуть орендувати квартиру. Натомість надумали взяти кредит і купити собі нову хату недалеко від міста. Вже навіть мали деякі варіанти. Виявилося, що життя в місті їм зовсім не до душі. Вони запросили мене подивитися один варіант дому і я, наївний, подумав, що вони таким чином підводять до того, що я буду жити з ними. А навіщо ще мене брати на оглядини майбутнього дому?
Приїхавши, я побачив перед очима гарний великий будинок аж на два поверхи, щоправда, абсолютно пустий, без ремонту. Роботи там було ще дуже багато. Донька бігала по ньому й мріяла: “Ось тут буде кухня, тут наша спальня, тут гостьова, а тут дитяча. В цій кімнаті Ігор собі зробить кабінет, а в цій ми думаємо буде велика вітальня”
А мене щось смикнуло спитати, а де ж буде моя кімната. І в цей момент я побачив, як дочка зніяковіла й відвела від мене очі. А потім почала виправдовуватися, що я навряд чи захочу покинути свою домівку й господарку, що мені в цьому домі буде погано й самотньо без моїх сусідів, бо я вже звик до них.
Я постарався перевести цю розмову в жарт, але на серці так тяжко стало. Коли екскурсія по дому закінчилася, дочка врешті сказала те, задля чого вони мене покликали з собою. Їм потрібні були гроші. Вони собі подумали, що батьки з обох сторін повинні скинутися потрохи й допомогти їм придбати цей дім.
Я сказав, що допоможу й мерщій поїхав додому. Звісно, я допоможу їм, я тато і це мій обов’язок. Дам стільки, скільки зможу, на скільки стане моїх заощаджень та пенсії. Але після цього дня я зробив для себе дуже невтішні висновки. Мені більше немає на кого покластися в цьому житті. Я заважаю рідним дітям і я є тягарем для них…
