Всі навколо мене не розуміють. Зверталась за порадою і до близьких людей, і до знайомих, але ніхто так і не зумів сказати нічого справді корисного, тому виливаю душу тут. Може, знайдеться хтось, хто знає, як діяти у таких ситуаціях.
Звичайно, зараз багато хто мене осудить, але надіюсь знайдуться й ті, хто зрозуміє. Я неодноразово проводила паралель між своїм життям та життям моєї єдиної невістки. І зазвичай це приводить до моїх щирих заздрощів. Її дістався мій єдиний син, що оберігає її, піклується про неї та щиро любить, а всього цього у мене ніколи не було. Мій чоловік був повною протилежністю сина.
Одружувалися ми з любові, хоча й всі попереджували мене про його складний характер та можливі проблеми. Я була у рожевих окулярах і вірила, що моя любов його змінить. Але за 10 років нашого спільного шлюбу все ставало тільки гірше. Я вже почала думати про розлучення і єдине, що мене зупиняло – це син, у якого мала б бути повноцінна сім’я.
Зараз багато хто мене не зрозуміє, але, коли мого чоловіка не стало, я зітхнула з полегшення, з мене, мов впала ноша, яку я тягнула на собі останнє десятиріччя. Іншого чоловіка я шукати не стала та й особливо бажання не було, тому всі свої сили я вкладала у сина. Я робила все, щоб виховати його добрим та люблячим для майбутньої дружини. Це вартувало мені десяти років життя, але воно того вартувало.
Коли він почав зустрічатися з дівчатами, то я з останніх сил стримувала себе, щоб не говорити йому, як «правильно» і допомагала лише тоді, коли він сам про це прохав. Інколи ставала свідком його помилок, на що також йому нерідко вказувала. Незабаром він познайомив мене з нашою невісткою і я слова поганого про неї не сказала, бо якщо чесно, то й не було причин для цього.
На їхньому весіллі я без сумніву у голосі сказала невістці, що вона виграла щасливий білет у лотереї й не прогадала. Син допомагав її вдома, бережно ставився, а коли вона завагітніла, то готовий був бігти на край світу, щоб її прохання виконати. Ось уже й у них і донечці вже рік виповнився й вони запросили мене на святкування дня народження.
Тоді я й вперше відчула, як щиро заздрю невістці.Вона має чоловіка, що не відводить від неї люблячого погляду, що з повагою слухає кожне її слово, що готовий йти на будь-яку ідею, аби зробити її щасливою. Пам’ятаю, у нас з чоловіком будь-які зібрання друзів закінчувалися його пиятикою та сварками, тому навряд у сина є власні хороші спогади про день народження у дитинстві.
Потім вони повідомили, що очікують на поповнення і мене захлинула заздрість, бо ми з чоловіком так і не змогли завести другу дитину. Я йшла додому з того дня народження й шкодувала себе та водночас була рада, що змогла виховати такого хорошого чоловіка. Впевнена, що якщо у них народиться хлопчик, то ми зможемо його виховати так, щоб і наступна невістка була щасливою.
Допоможіть люди, бо мені вже перед собою соромно за ту заздрість своїм дітям і їхньому щастю! Як же просто заховати це у собі та просто радіти за них?
