**Щоденник**
Я люблю його, але не хочу, щоб дитина залишилася без тата.
Привіт. Мене звати Олеся, і зараз я стою на роздоріжжі, від якого залежить не лише моє життя, але й доля двох інших людей. Мені двадцять девять, я живу у Львові, працюю в невеликій юридичній фірмі, у мене є друзі, родина але моє серце належить людині, з якою я не можу бути відкрито. І це не просто мелодрама. Це страждання, яке триває вже рік.
З Ігорем ми були разом три роки. Молоді, закохані, безтурботні. Сварились, мирились, будували плани. Я вірила, що він моя людина, а він казав, що без мене не може дихати. Ми були щасливі, поки одного разу не посварились через дурницю, через якусь дрібницю. Обоє спалахнули, обидва гордовито розійшлися, ніхто не зробив перший крок. Були занадто вперті й занадто молоді.
Минуло кілька місяців. Я нудилася. Дивилась на телефон, чекаючи повідомлення. Не писала, не дзвонила надто горда. А потім дізналась, що він почав зустрічатися з іншою. Дівчина з сусіднього офісу, скромна, тиха і вже за пару місяців вагітна. У мені ніби вирвали серце. Памятаю, як стояла біля вікна, а в грудях була порожнеча, ніби всередині поселився крижаний вітер.
Коли народилася його донька, я все ж набралася сміливості й подзвонила просто привітати. Він на хвилину замовк, потім сказав:
Ти не уявляєш, як я радий почути тебе. Давай зустрінемось?
Не знаю, навіщо погодилась. Просто хотілося подивитись йому в очі. На зустрічі ми майже не розмовляли. Лише дивились одне на одного, мовчали, і в цій тиші було все любов, біль, жаль. Він тримав мене за руку, а я беззвучно плакала.
З того дня ми почали бачитись. Нечасто, обережно, ніби боялись самих себе. Рік ми зустрічалися так потай, але чесно кажучи: між нами не було близькості. Я не могла. Щойно згадувала про його доньку, про те, що вдома його чекає малеча з маминими очима усе всередині стискалось.
Він часто скаржився, що вдома стало неможливо. Що з матірю його дитини його нічого не повязує, крім дівчинки. Що він більше не кохає. Що мріє про мене. І не раз питав:
А якщо я піду? Якщо повернусь? Ти приймеш мене?
А я мовчала. Бо не знала, що відповісти. Бо в цю мить, як би сильно я його не любила, я бачила перед собою не тільки чоловіка, а й батька. І дівчинку Марійку, яка ще не вміє говорити, але вже знає, як посміхається її тато, як пахне його куртка, як він обіймає її перед сном.
Як я можу це зруйнувати? Як можу стати тією, через кого дитина виросте без тата поруч?
Так, можливо, вони не кохають одне одного. Можливо, живуть разом лише заради дитини. Але хіба це злочин? Скільки таких родин і всі живуть. У когось із часом все налагоджується, хтось вчиться знову кохати А якщо я зруйную цю сімю чи буду щаслива, знаючи, що дівчинка росте без тата?
Мені страшно. Мені боляче. Я мрію про нього, засинаю з думками про нього, не можу дивитись іншим чоловікам у вічі. Ніхто мені не потрібен, крім нього. Він моє повітря. Але я не знаю, чи маю я право на це щастя.
Іноді я думаю а якби на місці цієї дівчинки була я? Якби мого тата забрала інша жінка, як би я себе почувала? Я надто добре памятаю, як росла без тата. І не хочу, щоб хтось ще пройшов через це.
Ігор чекає відповіді. Він дедалі частіше говорить про розставання з тією жінкою. Він благає:
Не мовчи. Скажи, чого ти хочеш. Я готовий на все. Тільки скажи
А я я не знаю, що сказати.
Я не знаю, як правильно. Розум каже одне залишити все як є. Не втручатися, не руйнувати, бути сильною. А серце рветься до нього, кричить, благає не відпускати.
Якщо ви читаєте це, якщо ви були в подібній ситуації скажіть, що мені робити? Чи можна побудувати своє щастя, не руйнуючи чуже? Чи будь-яке щастя завжди комусь болить?
Я люблю його. Але не хочу, щоб його дитина росла без тата.
І, здається, вперше в житті мені по-справжньому страшно.
