В день мого весілля мене покинув наречений. Ніхто не розумів чому так сталося. Навіть його батьки не знали куди він подівся. Я не могла заспокоїтися. Спочатку думали, що з ним щось сталося. Але потім його друг передав мені лист від нього. «Не чекай на мене. Я не можу з тобою одружитися. Бажаю тобі бути щасливою з іншим. Пробач й не шукай мене». Коротка записка, яка як я вважала зруйнувала моє життя. В той день я проклинала його. Батьки нареченого намагалися вивідати в його друга куди подівся син та що сталося, але він сам нічого не розумів.
Минув час. Колишній наречений мешкав у батьків. Ми припинили спілкуватися. Я не могла пробачити такого приниження. Навіть будувала плани помсти. Перше, що хотілося зробити – вийти заміж на зло йому за свого колишнього хлопця, який досі за мною бігав. Добре, що мама вчасно дізналася про це й відмовила мене від такого вчинку.
Лише через пів року я дізналася чому мій наречений так вчинив. Його не стало. Перед самим весіллям він дізнався що невиліковно хворий. Йому не хотілося сковувати мене та змушувати страждати за ним. Навіть його батьки не знали про діагноз до останнього. Знав лише найкращий друг, який потім приніс мені прощального листа. Вже потім він розповів що він до останнього питав про мене. Хотів зустрітися, все розповісти, але все одно зупинявся. Це б змусило мене страждати ще більше. Я не стала читати листа. Мені було боляче. Конверт так й досі лежить запакований.
