Мені було вісім, коли мама повідомила, що батько поїхав у тривале відрядження. З татом у мене були прекрасні стосунки, він завжди знаходив час, щоб провести зі мною кожну вільну хвилину. Вчив математики, возив на риболовлю та ніколи не пропускав мої футбольні турніри. Тож я одразу зрозумів, що мати від мене щось приховує. Тим більше, що зателефонувати йому я не міг, а мама й далі обманювала, що там де він зараз немає мобільного зв’язку.
-Мамо, ну я ж не мала дитина для чого ти мене обманюєш. Скажи правду, де тато?
Вона розплакалася, кинулася мене обіймати та ридаючи сказала, що його більше немає. Потрапив в автомобільну аварію. На мене наче цілий світ рухнув. Було так боляче, а сказати де болить я не міг так само як і стримувати сльози.
Мене почали усі жаліти, а це найгірше. Вчителі закривали очі на невиконані уроки, тренер не сварив за неуважність на полі, однокласники з якими я раніше не дружив простягнули руку допомоги. Мама перестала сварити за дрібні провини. Відчував себе якимось немічним.
До нас часто заходила сусідка, баба Антося. Вона була самотня, своєї сім’ї не мала. Ставала до плити, готувала щось смачне. Мила посуд, забирала сміття. Мені було ніяково, що у нашому домі порядкує чужа людина, але враховуючи стан матері, то навіть на краще. Якось запропонував старенькій свою допомогу. Баба Антося навчила мене куховарити, виділила мені персональний обов’язок – виносити сміття та підтримували лад у кімнаті.
Коли мама залишалася зі старою наодинці, я підслуховував про що вони розмовляють. Баба Антося її заспокоювала та постійно повторювала, що у нас все буде добре.
-Я за нього хвилююся. Зараз такий вік, що потрібен приклад для наслідування. Чоловік у домі. Останнім часом колега по роботі приділяє мені надмірні знаки уваги, на побачення покликав, а я все відмовляю. Думаю, може варто піти? – питала поради мама у сусідки.
-Ой дорогенька, знайшла в кого запитувати – сумно посміхнулася баба Тося. – А твоя душа лежить до нього?
-Моя душа померла разом з чоловіком – мама знову почала плакати, а сусідка її заспокоювала.
Все ж таки, через пів року у нашому домі з’явився дядько Діма. Не можу сказати, які стосунки у нас склалися. Він не чіпав мене, а я його. Мама від щастя також не світилася. Я сердився на неї за такий вчинок, але й сам був винен. Вона не привела цього Діму до нас попередження. Напередодні поговорила зі мною, запитала чи я не проти, чи готовий впустити у наше життя когось іще. Ну що мені було казати, я ж думав, що це вона для себе. Сподівався знову побачити посмішку на її обличчі. Мені на той час було уже 13, тож я трохи тямив у любовних справах.
Дядько Діма спершу старався бути справжнім чоловіком, брати на себе якісь зобов’язання. Але дуже швидко перевзувся й проявив своє справжнє лице. Пізні посиденьки з друзями, голосні вечірки у нашому домі, пияцтво. Найгіршим було останнє. Ясна річ, мати такого не терпіла й наказала йому забиратися, тоді він вперше підняв на неї руку. Я коли почув її крик одразу побіг на допомогу. Якби ж то мені мати більше сили. Дядько Діма замахнувся рукою, але останньої миті між нами скочила мама. Був удар, падіння і тиша.
Далі все як в тумані. Швидка допомога, люди в білих халатах, які виносять мою маму. Поліціянти одягають наручники на дядька Діму. Поруч зі мною баба Антося, вона гладить мене по волоссю й знову повторює, що все буде добре.
Мама покинула цей світ тієї ж ночі. Баба Антося від мене цього не приховувала, за що я був їй безмежно вдячний. Усі приготування вона взяла на себе. Мене хотіли забрати у дитячий будинок, але сусідка не дозволила. Не знаю якими такими шляхами, але їй вдалося оформити опікунство.
Квартиру батьків ми здавали в оренду, гроші відкладали. Баба Антося й копійки звідти не брала й мені не дозволяла. Після закінчення університету, напередодні мого весілля вона прийшла до мене з конвертом, вручила його й сказала використати гроші з розумом. Я купив нам з дружиною дім і бабу Антосю забрав до себе. Вона спочатку пручалася, а коли я повідомив, що нам треба буде нянька, з радістю погодилася.
Уже перед своєю смертю старенька зізналася, що кожного дня картала себе, бо відчувала провину. Якби тоді вона не відмовила маму від того клятого побачення, то можливо вона б досі була жива.
-Вашої провини в тому точно немає. Тим більше, що мама хотіла як краще для мене. З іншої сторони я вдячний богу за таку чудесну бабусю для себе і своїх дітей. Вона пішла тихо, сказавши наостанок, що у нас все буде добре.
