Я ледь не зробила найбільшу помилку у своєму житті.
У мене було два хлопці, які були в мене закохані: син голови сільради Назар та хлопець, який ріс без батька Іван. Мама Івана вже вагітною приїхала в наше село, оселилася в покинутому будинку та стала приводити його до ладу. Тітка Василина була не дуже компанійською, тому в селі її не сильно любили. Назар був непоганим хлопцем, попри те, що він народився в забезпеченій сім’ї, він не був задавакою.
Батьки наполягали на тому, щоб я обрала Назара, адже ми були бідними. Вони не надіялись, що я забезпечуватиму їх на старості, але хотіли, щоб я жила в достатку.
– Ми не змогли забезпечити тобі ситого життя, хай хоч після весілля ти поживеш в достатку, – говорили вони.
Я була на роздоріжжі. У мене не було ніяких почуттів до Назара. Мама казала, що це нічого, вони з’являться пізніше. Та й кохання – це тимчасове явище. Коханням ситий не будеш.
– Подумай про своїх майбутніх дітей. Невже ти хочеш, щоб вони жили так, як ти? – сумно запитувала мама.
У нас з Іваном були особливі стосунки, поруч з ним мені було дуже спокійно, ми товаришували змалечку та він був мені наче брат, якого я ніколи не мала. Він не зізнавався у своїх почуттях до мене, але я відчувала, що небайдужа йому.
Мої батьки підганяли мене боячись, що Назар передумає зі мною одружуватися. Масла у вогонь підливало те, що нещодавно батька звільнили з роботи та ми залишилися без джерел існування. Сільський голова шукав собі нового водія. Батько Назара натякав, що ця посада дістанеться моєму батьку після того, як породичаємось. В селі з роботою туго.
Моя подруга Оксана дуже цікавилась Іваном.
– Якщо він тобі непотрібний, то віддай його мені, – пропонувала вона.
– Як це віддай? Він що, річ? – дивувалася я нахабності подруги.
Назар прийшов до нас додому просити моєї руки, батьки з радістю погодилися, а я відчувала себе так, наче моє життя скінчилося. “Заручини – це ще не одруження, може, все ще зміниться” – подумала я.
Наступного дня Іван покликав мене на серйозну розмову.
– Я чув, що ти заміж виходиш, – сказав він.
– Ой, не знаю чи це хороша ідея, щось у мене недобре передчуття, таке відчуття, що я проживаю не своє життя.
– То ти не хочеш за нього виходити?
– Ніхто не питав чого я хочу, у мене більше немає інших варіантів.
– А, може, і є
– Які?
– Я.
Після цього я уважно поглянула на Івана, а він був дуже серйозний.
– Невже ти не помічаєш, що я ще змалечку тебе кохаю, от і ходжу постійно поруч.
Раптом я поглянула на Івана зовсім іншими очима. Він дійсно завжди був поруч. Інакше, як друга, я його не сприймала, а він би міг бути таким хорошим чоловіком мені. Я не знала, що відповісти на слова Івана. Моє серце заколотилось з шаленою швидкістю та я розгубилася. Я лише сказала, що маю обдумати його слова.
Тієї ночі я не могла спати, в моїй уяві постали всі моменти нашого спілкування з Іваном, я зрозуміла, що теж небайдужа до Івана. Та коли Оксана говорила про те, що він їй подобається, мене охопила злість. Ніколи раніше такого не було. А що ж тепер робити?
Наступного дня я знову зустрілася з Іваном. Довго я не могла підібрати слів, щоб пояснити те, що зі мною відбувається. Я не знайшла нічого кращого, ніж кинутися Івану в обійми. Він мене міцно-міцно обійняв та я відчула, що не хочу ніде бути, тільки тут.
Заручини скасували та я вийшла заміж за Івана. Та, хоча у нас були складні часи, ми були дуже щасливі разом аж поки смерть Івана не розлучила нас.
