Олена відкинула ковдру набік, перевернула подушку на суху сторону і знову лігла. Стало трохи прохолодніше, але заснути все одно не виходило. Заважали шелест шин рідких машин за вікном. І думки. Вони заважали найбільше. «Куди поспішає запізнілий водій? Додому? Чи, навпаки, тікає від когось у ніч. Хто чекає на цього мандрівника?.. Проклята спека…»
Олена зітхнула й устала. Квартиру знала, як свої п’ять пальців, тому світ не вмикала. На кухні підійшла до вікна. У будинку навпроти горіли два вікна. «Хтось чекає свого мандрівника чи оплакує його втрату?»
Молоде листя на дереві заважало розгледіти, чи стоїть хтось біля тих вікон. Олена ввімкнула нічник і налила води з чайника. Виймкнула світло й знову глянула на будинок. Одне вікно погасло. Вона пила дрібними ковтками, відчуваючи, як разом із прохолодною водою тіло заспокоюється. Босі ступні приємно хололи лінолеум.
Поставила порожню шклянку на підвіконня й повернулася до кімнати. Але лягати у зім’яте ліжко не стала. Пішла у іншу кімнату й лігла на твердий диван, підклавши під голову маленьку подушку, набиту бог зна чим.
І несподівано почала провалюватися у сон…
***
— Гірко! Гірко! — кричали гості, тримаючи в руках келихи з шампанським.
Михайло встав і за руку потягнув за собою Олену. На високих підборах весільної пари вона майже дорівнювала йому зростом, могла дивитися прямо у вічі, а не знизу догори, як зазвичай. Він дивився із захопленням, любов’ю й нескриваним бажанням. І Олена схилила голову так, щоб фата закривала її профіль від гостей.
— Раз, два, три… — рахували напідпитку гості.
Мати вчила Олену, що в родині все залежить від жінки, що вона має вести господарство й бути опорою чоловікові. І Олена героїчно взялася будувати своє родинне щастя.
Спочатку вони з Михайлом усе робили разом: ходили до магазину, навіть вечерю готували разом, сміючись й цілуючись. Поки одного разу не забули через поцілунки про картоплю на пательні, і вона ледь не згоріла. Вони любили одне одного. Здавалося, так буде завжди — вони навіки будуть молодими й щасливими.
Через два роки Олена народила доньку Софійку. На перших порах допомагала мати.
— Я втомилася… — скаржилась Олена, що чоловік зовсім не допомагає.
— Чоловік працює, втомлюється. Така доля жінки — вести дім і виховувати дитину, — говорила мати. — Ти можеш вдень поспати разом із Софійкою. А якщо він не виспиться, який із нього працівник?
Олена звикла спати уривками, навіть відключатися на декілька хвилин на лавочці під час прогулянки з коляскою. Коли Софійці виповнилося два роки, Олена віддала її до садочка й вийшла на роботу.
— Ось вийду через п’ять років на пенсію, Софійку ми з батьком заберемо до нас, а ви народите ще дитину, — мрійливо говорила мати.
Але повернувшись до професії, Олена навіть не думала про другу дитину. Михайло теж не наполягав. Так вона більше й не народила.
— Чому чоловіки зраджують? Бо коханку завжди бачать охайною й гарно одягнутою, а дружина дозволяє собі ходити нечесаною по хаті й у затертому халаті, — навчала мати.
І Олена старалася, щоб чоловік бачив її завжди гарною. Вранці вставала раніше, щоб встигнути причепуритися до його пробудження.
Та це не врятувало їхній шлюб. Донька виросла, вилетіла з гнізда, й Олена з подивом помітила, що чоловік все частіше віддавав перевагу джинсам і толстовкам замість костюма. Став бігати вранці, хоч і без того виглядав підтягнутим.
— Так модно, — говорив він. — Треба йти в ногу з часом.
Коли вона помітила сліди помади на його сорочці, прямо запитала про коханку. Зізнався й попросив Олену відпустити його.
— Невже я тебе тримаю? Іди. Тільки назад не прийму, так і знай.
Сама речі йому зібрала, ані сльози. Михайло повільно одягався у передпокої, роблячи вигляд, ніби щось забуває, а насправді кидав на неї косиОлена стиснула руку онука і пішла до пісочниці, розуміючи, що щастя — це не те, що дають інші, а те, що вона створює сама.
