Рік тому познайомився з доволі симпатичною дівчиною. Між нами розгорілися почуття. Ми і дня не могли провести окремо один від одного, тому почали жити разом. Я переїхав у її квартиру, в якій вона жила зі своїм сином від першого шлюбу.
До того я вважав, що малий не може стати на заваді нашого кохання. Бо й справді ми дуже прив’язалися один до одного як емоційно, так і фізично. Однак під час спільного проживання відчув, що її син затьмарює мої почуття до Ольги.
Перед тим я був готовий бути в усьому опорою для своєї коханої. Казав, що її проблеми є моїми проблемами, які я готовий їй допомогти вирішити. Вважав, що наші бажання також є нероздільними. А тепер зрозумів, що це не зовсім так.
Оскільки в Назара є свій тато, то він повинен опікуватися дитиною, а не я. Чому я маю тратити власні гроші і час на чужу дитину? Ці питання не дають мені спокою. Коли я якось натякнув про це Ользі, вона змовчала, але після цього почала наче холодніше ставитися до мене.
І інтим став не таким жагучим, як був до того. Часом малий вривається в нашу спальню без попередження, бо йому захотілося пити чи просто почути казочку на ніч, якими любить забавляти сина моя кохана.
Я тоді встаю і йду на кухню, де сідаю до комп’ютера або роблю собі чай. Відчуваю, що так довго тривати це не може. Покидати Ольгу також не збираюся. Але й терпіти її малого мені стає з кожним днем важче. Часом хочеться просто виставити його за двері і наказати більше не входити в нашу кімнату. Знаю, що цим я ображу дуже Ольгу.
Але ж вона не думає про те, що її син стоїть між нами. Що наші почуття не такі вже жагучі, як були до того, саме через нього. Я розумію, що вона мама, але ж синові уже шість рочків, то міг би сам взяти собі пити чи почитати перед сном казочку. Міг би, зрештою, трохи потерпіти, а не вриватися в нашу спальню без стуку.
Боюся, що моє терпіння може також закінчитися, як і почуття. Казав уже Ользі. Вона знову мовчить. Лишень болісно прикушує нижню губу. Вона так робить завжди, коли нервується.
Як бути далі? Не знаю. Може, треба заставити себе прийняти її сина, як свого, як частинку своєї коханої. Але я, здається, на це не здатен. Не можу собі уявити навіть, як веду малого за руку, не те, що обнімаю.
Може, не звертати на Назара уваги. Скажімо, як на комод, що стоїть у нашій кімнаті, який мені чомусь також не подобається, але викинути чи замінити його я також не планую.
Може, ви порадите, як бути в такій ситуації?
