До переїзду в місто я жила з батьками й старшим братом в селі. В нас був свій великий, щоправда дерев’яний будинок і гарне велике подвір’я, засаджене різноманітною кількістю дерев.
Батьки все життя прожили в цьому дворі. І брат так само. Тільки моя доля склалася трохи по-іншому. Я поїхала в місто вчитися й там залишилася. Знайшла собі чоловіка, а його батьки подарували нам свою квартиру.
Пройшла купа років. Мій брат Віктор так і залишився жити в батьківській хаті разом зі своєю сім’єю. А вона у нього чимала. Аж три донечки-красуні у нього народилося. Всі, щоправда уже дорослі. Але все ж, виросли усі в тій хатині в селі, де я провела все своє дитинство.
Жили вони досить бідно завжди. Брат сумлінно працював на заводі все життя, кожну копійку віддавав дружині й дітям. Адже у нього троє дівчаток. Я зі своєю однією бувало ледь кінці з кінцями зводила. Різні часи довелося пережити.
Будинок, в якому жив брат з батьками й сім’єю, завжди потребував ремонту й удосконалення. Віктор, наскільки міг, настільки обладнав його всім необхідним. Але теж завжди на це не вистачало грошей. Тому доводилося жити так, як було.
А я з чоловіком та донькою прожила все життя в місті. Вона у нас одна, ми її дуже любимо й балуємо ще змалку. Кілька років тому справили їй пишне весілля, про яке вона мріяла. Влізли у борги, звісно, але зате, донька була щаслива. А в якості весільного подарунка склалися зі сватами й подарували дітям квартиру в новобудові. Не скажу, що ми з чоловіком розкішно жили. Ми просто звикли економити на всьому, на собі в першу чергу й відкладати все для доньки.
Нещодавно ми похоронили мого батька. Мами не стало раніше, років десять тому. Тато заповіту не залишив, отже майно, в цьому випадку та стара батьківська хата, належала нам з братом. Але, я розуміла, що всі ці роки, поряд з батьками був Віктор. Він доглядав їх разом з дружиною, ходив біля них обох. Отже, це його дім, з моральної точки зору я не можу на нього претендувати і тому, як тільки він завів цю розмову, я відразу сказала йому, що відмовляюся від своєї долі.
Здається, він полегшено зітхнув… Це й не дивно, в нього немає грошей, щоб відкупити в мене свою частку. Але я такого навіть не розглядала. Ми вирішили це питання.
Пройшло вже кілька місяців. До нас на вихідні завітали діти. Щось слово за слово й зять з донькою запитали, як я з братом поділила майно в селі. Вони, очевидно, це питання обговорювали між собою. Мене, по-перше, дуже збентежило, що вони таке питають. Але я відповіла, що відмовилася від своєї частки на користь брата. Тоді донька розчаровано запитала мене, чому я так вчинила. Я пояснила, що у Віктора немає грошей і він все життя доглядав старих батьків, я приїздила лише на вихідних на кілька годин. А батько останні роки був лежачий. Тобто потребував постійного догляду. Тоді донька видала таке, що у мене досі в голові не вклалося:
— Кого цікавить, що у нього грошей немає. Знайшов би, якби треба було. Дідусь цю хату залишив вам обом. Не треба було тобі так спішити з рішенням.
— Доню, що ти таке взагалі говориш? До чого це?
— Ми з Ігорем хотіли, щоб ти свою частку продала й позичила нам грошей. Нам треба ремонт в квартирі робити, якщо ти ще не забула. Ви ж придбали нам квартиру з голими стінами.
До кінця вечора я й слова не сказала більше. Через шок і розчарування у власній дитині.
Діти поїхали і лише тоді чоловік сів біля мене й сказав, що ми десь неправильно доньку виховали. Раз вона такою черствою й жадібною виросла. В неї, бачте, ремонт треба робити, отже я маю стати з братом ворогами й відібрати в нього половину хати. А піти на роботу й заробити грошей на ремонт вона чомусь не хоче.
Таки дійсно десь ми з чоловіком трохи забагато їй всього дозволяли.
