Я прочитала дуже багато різних життєвих історій та наважилася написати тут свою. Можливо, комусь стане в пригоді моя розповідь та збереже від помилок, які я допустила. Урок цієї історії такий: не варто вмішуватися в життя дітей.
Пройшло п’ять років, як я вийшла на пенсію. У мене є двоє внуків, проте вони, ніби є, а по суті їх нема. Тому що бачу я їх раз на рік, якщо пощастить. Адже донька не розмовляє зі мною вже понад десять років. Ви запитаєте «Чому?». Все просто: мені не сподобався її чоловік. Як на мене, то він бовдур, і я не хотіла, аби вони одружувалися. Та донька не послухалася, зробила по-своєму. Своєю чергою, я не пішла до них на весілля й синові заборонила. З тих часів зв’язок між нами обірвався. Вона мешкає в іншому місті, яке знаходиться трохи далеко від того міста, де я проживаю. Донька тільки спілкується з моєю найкращою подругою, оскільки та її хрещена мати. Час від часу донька запитує про мене, але щоб приїхати в гості, немає найменшого бажання у неї.
Відверто кажучи, то я щаслива за дочку, навіть попри те, що ми взагалі не спілкуємося. На сьогодні їй вже сорок п’ять років.
Моя перша невістка – Оля. Вона запудрила мізки моєму синові, якому, на той час було, лише двадцять два роки. Геть ще «зелений» був. Навчався в університеті. Молодий хлопець, який легко міг довіритися малознайомій людині, дивився на світ крізь рожеві окуляри. Невістка була старша від нього на три роки.
Натура у неї нахабна, ще й із забитого села. Познайомилися вони завдяки спільним друзям, гуляли одній вечірці. Там вони добре випили, в наслідок чого Оля стала першою жінко в мого сина. Це вплинуло на подальший розвиток подій. Незабаром вони надумали одружуватися. Весілля не було, тихенько та секретно зареєстрували шлюб, а потім приїхали до мене. І вже нічого не змогла вдіяти.
На той час, я була ще тією дурепою. Ні, щоб не заважати дітям, я почала пхати свого носа в їхнє особисте життя.
Я не давала невістці спокійно дихати, постійно чіплялася до неї. Нехай мене Господь простить. Минуло кілька місяців й діти розлучилися, син переїхав жити до мене.
Пройшло чотири роки. На роботі він познайомився з дівчиною Любою. Хороша, розумна та сором’язлива дівчина. Згодом, як вияснилося, вона ще й вправна господиня, турботлива, але дуже релігійна людина.
Звісно, мені це не сподобалося. Адже майже все своє життя я була партійною людиною, тому і не хотіла, аби в сина була дружина – монашка. Тим паче Люба ще й хотіла вінчатися. Я приклала максимум зусиль і розлучила їх.
Йому було тридцять п’ять років, і він проживав зі мною. Був розлучений двічі. Мав високо оплачувану роботу, хорошу освіту, червоний диплом, проте був самотнім.
Одного разу син повідомив, що буде ще раз вступати в університет на заочну форму навчання. Це мене дуже порадувало.
Син поступив, був вже на другому курсі й тоді познайомив мене з третьою невісткою. Начебто було все добре, проте Аня була сиротою. Мені це геть не сподобалося.
Я працювала все своє життя, не покладаючи рук, дуже багато працювала. Я була директором однієї великої фірми. І от я повинна була б віддати все своє добре цій нещасній сироті. Не дуже то й хотілося. Але все-таки вирішила, нехай син поживе трохи з нею. Адже це молодий чоловік, якому потрібна жінка.
Сину було тридцять дев’ять років, і я завела з ним розмову про те, що йому потрібно будувати свою сім’ю. Тому потрібно шукати хорошу дружину, з інтелігентної та заможної сім’ї. Я, навіть, знаю таку.
Пройшло два тижні. Син повернувся знову жити до мене. Через декілька днів, він втратив свою престижну роботу. Одного разу прийшов з пакетом, в якому було декілька пляшок горілки та пива. Повідомив мене, що в нього починається нове життя. І таки почалося.
Все частіше та частіше почав заглядати до чарки. Не було і дня, аби він не випив. Почав ходити до магазину, там де збираються місцеві алкоголіки, та з ними пити. Таким чином сам таким став. Потім почав просити грошей у пересічних, а ще гірше він почав вимагати кошти у мене. Я можу днями, а той тижнями, не знати, де він знаходиться. Залишається в таємниці, де він кожен день знаходить гроші, аби купити собі пляшку. Не було і вечора, аби він був тверезим. Вже й не пам’ятаю, коли бачила сина в здоровому глузді.
Так, я визнаю свою провину. Та й син кожного дня звинувачує мене через те, що з ним сталося. Він має рацію.
Це все через мої забаганки, ідеальні картинки в голові.
На сьогодні, Оля, та, що перша невістка, має чоловіка, трьох дітей. Вони живуть дружно та щасливо. Це я дізналася від своєї знайомої, вона їхня сусідка.
Друга невістка, Люба, також має чоловіка, маленьку донечку. Працює в церковному хорі. Кажуть люди, дуже гарно співає. Час від часу її бачу в храмі, що неподалік мого будинку. Максимум, що може Оля – це привітатися зі мною. Ясна річ, чому. Сама винна.
Одного дня я пішла до Ані та ледь не на колінах просила вибачення, благала, аби поговорила з моїм сином. Щоб вони відновили спілкування та стосунки, нехай переїжджає жити до нас. Та все дарма, вона відмовилася. З’ясувалося, що має хлопця, і незабаром вони одружаться.
Сиджу я на пенсії, замість того, аби глядіти внуків, гуляти з ними, казки на ніч читати, виховувати, я лякаюсь кожному голосному звуку. Адже вже третій рік день за днем я чую одне й те саме: «Мамо, зустрічай своє нещастя. Раніше було щастя, але ти все сама зробила, аби сталося навпаки!».
Син приходить, я вкладаю його спати. Сиджу тихенько, навіть, телевізор не включаю, аби не розбудити. Сиджу та плачу.
То чому все так плачевно сталося? Бо не треба мені було вмішувати в життя сина.
Якщо ваші діти знайшли своє щастя, на їхню думку, то хай собі живуть та радіють. Дайте їм спокій та не лізьте, куди не просять. Від нас тільки потребують інколи пораду та підтримку.
На превеликий жаль, цю істинну я зрозуміла занадто пізно, коли вже нічого не можна було виправити.
