Я за кермом всього декілька місяців. Не можу назвати себе експертом, адже кожного разу, коли сідаю за кермо руки тремтять й стають вологі від хвилювання. Та коли заводжу свою маленьку крихітку, одразу заспокоююся. У мене є кілька правил водія, яких завжди дотримуюся.
По-перше, я ніколи не перевищую швидкості. По-друге, не беру телефон до рук під час водіння. Ну і, по-третє, не пакуюся в таких місцях, звідки потім не зможу виїхати.
Це був вечір неділі. Я поїхала до супермаркету за продуктами. На стоянці усі місця були зайняті, крім єдиного, але то було місце для таксистів. Вирішила ризикнути, до того ж у мене все по списку, тож впораюся швиденько.
Рівнесенько 8 хвилин і я виходжу з будівлі. Очікую, що зараз зустріну гнівного чоловіка, який сваритиме мене за вчинене, але помічаю лише стареньку бабусю, що крутить біля моєї машини.
-Я можу вам чимось допомогти? – ввічливо запитую у бабусі.
-Доню, це місце для таксі? Ти працюєш таксисткою?
-Так, бабусю, це місце для таксі, але я не працюю таксисткою. Просто не було де припаркувати автомобіль. Вам кудись потрібно?
–Хочу додому – ледве вимовила старенька, вона важко дихала й через це повільно відповідала.
-Я вас відвезу, не хвилюйтеся!
Допомогла старенькій сісти до машини, поклала пакет з її покупками на заднє сидіння, а свій у багажник. Пенсіонерка назвала свою адресу й ми помалу поїхали.
Дорогою вона розповідала про своє життя. Пояснила, що отримала пенсію, от й поїхала в місто, щоб купити все необхідне. От тільки не розрахувала бюджет, тому що ціни на ліки підняли, продукти також не дешеві. Тож не тільки всього не купила, а ще й не мала грошей на маршрутку, щоб дістатися додому. Вона б пішла пішки, але здоров’я вже не те. Боялася, що не дійде.
Я мовчки слухала цю бідолашну бабуню й навіть слова не могла вимовити у відповідь. Що я їй мала сказати, чим заспокоїти? Мені так шкода наших пенсіонерів. Вони буквально виживають на свої пенсії, вимушені обирати між ліками та продуктами, в той час, як вищі кола ніяк не можуть наїстися.
Коли ми приїхали на місце, я допомогла бабусі віднести пакет до будинку та ще й віддала свої покупки. Там у мене хліб, печиво, рибка, фрукти. Я від того не збіднію, а старенька хоч чомусь порадіє.
Сівши в машину я ще довгий час не могла зрушити з місця. Думала про старих людей, жінок в декреті, людей з особливими потребами – усі вони об’єднані спільною проблемою. Чи варто сподіватися, що колись настане інший час й ми заживемо як люди?
