“Можу жити у твоєму домі через одну просту причину: я тебе народила!” — Я не хочу, щоб вона залишалася в моєму домі.
Мені було лише 11 років, коли моя мати вирішила вийти заміж. Її новий чоловік не хотів, щоб я жила з ними, тому мама відвезла мене до бабусі. Вона нам ніколи не допомагала — її цікавив лише власний чоловік, а ми з бабусею виживали лише на її пенсію. Бабуся завжди недолюблювала матір, але добре, що не відмовилася від мене. Дякувати Богу, я схожа на батька.
Грошей було обмаль, але ми справлялися. Бабуся замінила мені батьків. Я радилася з нею, ділилася секретами, саме вона перша дізналася про мої перші почуття, про підліткові кризи. Весь цей час бабуся підтримувала мене.
Коли я вступила до університету, бабусі не стало. Інших родичів у мене не було. Я успадкувала будинок. Коли закінчила всі справи з документами, з’явилася моя мати. Я не бачила її роками.
Вона намагалася переконати мене помінятися з нею. У них маленька двокімнатна квартира, а в мене — великий дім. Вважала, що мені це забагато. Коли я відмовила, вона розлютилася:
— Ти невдячна! Адже це я тебе народила!
––––––––––
Я не хотіла її слухати і відповіла:
— Мене виховувала бабуся. Де ти була все цей час? Ти просто мене викинула. Викинула, як собаку, одразу після свого весілля. Тож я тобі нічого не винна.
Після тієї розмови минуло п’ять років. Я вийшла заміж, народила дитину. Ми жили в моєму домі.
У моїй сім’ї все було добре. Син здоровий, ми з чоловіком працювали — жили, як усі. І от знову з’явилася моя мати. Я не хотіла пускати її у своє життя. Хто так робить? Спочатку кидає дитину, а потім з’являється. Син вийшов і запитав:
— Мамо, хто це до нас прийшов?
Мати одразу почала:
— Я твоя бабуся! Можу зайти? Твоя матір мене не пускає.
— Але я тебе ніколи раніше не бачив. Мамо, це правда? Чому я про неї нічого не знав?
––––––––––
— Солоденький, іди до своєї кімнати, поговоримо пізніше, — сказала я синові й звернулася до матері: — Навіщо ти прийшла? Не хочу тебе бачити. Я тобі не вірю.
Вона сіла й почала плакати. Розповіла, що її обдурили. Хотіла купити нову квартиру, продала стару, але її чоловік забрав усі гроші й зник. Тепер вона без дому — і згадала про мене.
— Хочу тут залишитися. У мене, крім тебе, немає інших дітей. Ти не можеш викинути мене на вулицю. Ти ж добра людина. Я житиму з тобою. Адже я тебе народила!
Я пустила її на ніч. Не можна ж, щоб вона ночувала на вулиці. Подзвонила тітці, маминій сестрі, яка живе в селі. Сказала, що завтра мій чоловік відвезе до неї матір. У селі завжди знайдеться робота. Нехай живе там. Я не хочу, щоб вона залишалася в моєму домі. Мене виховувала бабуся.
Перед від’їздом мати розлютилася й звинуватила мене:
— Чому ти така жорстока? Адже я тебе народила!
Так, чому ж я така зла?..
