У мене склалася дуже складна життєва ситуація. Зараз мені 22 роки, у мене є прекрасна шестирічна донечка. Я її народила у свої 16 років. І далася вона мені дуже тяжко. Мене виховувала тільки одна мама. Тата в мене не було, вони розійшлися коли ще я була зовсім маленькою, тому його зовсім не пам’ятаю, адже він зовсім не брав участі у моєму житті. Мама завжди працювала на трьох роботах, щоб тільки в мене все було гаразд та я все мала. Забезпечувала вона мене гарно, але це їй дуже тяжко давалася.
Ось я вивчилася, закінчила школу та вступила до технікуму. Там я зустріла своє кохання, Вадима. Ми з ним почали зустрічатися і в 16 років я завагітніла. Але, як тільки я йому сказала, що чекаю від нього дитину, він дуже злякався відповідальності та просто зник з мого життя. Перших місяців чотири я приховувала свою вагітність від усіх: мами, подруг, вчителів, знайомих та родичів. Але, мій живіт дуже швидко почав збільшуватися. І на п’ятому місяці вагітності моя мама сама вже помітила, що я чекаю на дитинку. Вона була проти цієї вагітності та дитини, адже розуміла, що не зможе забезпечувати ще й маленьку дитину, тому й наполягала на аборті. Вона мені кожного дня говорила, що я ще мала і зможу народити у своєму житті не одну дитину, але коли вже буду дорослою та зможу забезпечувати своїх дітей самостійно, а наразі цієї можливості у нас немає. Тому я погодилася і ми разом з нею пішли до лікарні робити аборт. Але по приходу до лікаря нам сказали, що це вже дуже пізно і наразі неможливо зробити аборт на такому великому терміні вагітності.
Якщо чесно, то я не дуже сильно засмутилася, адже я дуже хочу цю дитину й вирішила для себе, що вона буде жити. А я повністю буду її забезпечувати та давати все, що їй буде потрібно. Але моя мама не зупинилася. Вона почала дізнаватися як можна поз6утися цієї дитини не тільки шляхом аб0рту. І вона знайшла вихід. Необхідно було приблизно через місяць просто викликати пологи та ця дитина народиться не здатн0ю до життя. Вона цілих два місяці мене умовляла і я погодилася. Ми прийшли знову в цю ж лікарню, до цього лікаря і я вже погодилася викликати в себе пологи, але, коли вже все було готово я просто встала і вибігла з тієї лікарні.
Я на сьомому місяці вагітності бігла стрімголов не дивлячись куди, лише б втекти якомога далі від своєї мами. Я не знала де мені жити тепер і що робити зі своїм життям, тому я наважилася піти до батьків свого коханого, від якого я чекаю дитину. Це був дуже бентежливий момент у моєму житті. Та мій великий подив, батьки Вадима мене прийняли й дуже зраділи новині, що я вагітна. Мені сказали, що будуть мені допомагати виховувати дитину. Я у них пожила декілька днів. За цей період моя мама просто телефонували мені напевно, що більше тисячі разів. Я розумію, що вона дуже хвилювалася, але в такий період мені необхідна була просто підтримка, а вона її мені не давала. Через 3 дні я все ж пішла до мами, і як я думала вона на мене дуже довго кричала, говорила, що я її не люблю і не поважаю, також, що вона не спала всі ночі, три дні шукала мене. Але вона не чула мої слова про те, що мене потрібно підтримати. В той момент вона думала тільки про себе і це було дуже образливо для мене. Але все ж я її прийняла такою, яка вона є, адже батьків не вибирають.
І ось настав день пологів. Я народила, поруч зі мною була моя мама та мама Вадима. Вони мені в усьому допомагали та підтримували. Я дуже здивувалася, що моя мама була настільки рада народженням онучки. Вона аж сяяла. А на виписку на мій величезний подив, прийшов, навіть, Вадим. Він сказав, що зрозумів, який він був неправий та хоче повернути все назад і жити зі мною та зі своєю донечкою. Так воно і сталося.
На сьогодні вже пройшло понад 6 років як я маю коханого чоловіка та найкращу донечку у світі. Ми ще рік прожили разом з батьками, а потім переїхали жити окремо. Обидва вийшли на роботу, а наша донечка пішла до дитячого садочку. Наразі у нас щаслива сім’я, ми кохаємо один одного та плануємо скоро вже завести народити й другу дитинку.
