Я справді кохаю свого чоловіка. Ми в шлюбі прожили вже вісім років. Зараз виховуємо сина Святослава.
Познайомилася я зі своїм чоловіком на морі. Я послизнулася і ледь не впала на слизькому камінні, і саме в цю мить підхопила мене дужа рука. Я подякувала, і наші очі зустрілися.
З того часу, мені здається, ми ніколи не розлучалися. Наче були створені один для одного. Те саме кажуть наші батьки. Я кохаю свого чоловіка. Поряд з ним я щаслива.
Ми разом прожили два роки і прагнули народити дитину. Однак у нас чомусь не складалося з цим питанням. Мене це дуже муляло. Шукали причину, але лікарі лиш розводили руками. Зі здоров’ям у мене все було гаразд. Турбувати з цього приводу свого чоловіка я не наважувалася, щоб не зранити його. А він сам не догадувався піти на обстеження. Так і жили з надією в серці, що завтра все налагодиться.
Збігали місяці, а це питання зависло.
Одного разу в нас на роботі був корпоратив. Чоловік не забажав брати в ньому участь. Я пішла сама. Трохи хильнула вина і далі вже нічого не пам’ятаю. Проснулася в ліжку разом зі своїм колегою. Я аж скрикнула від переляку, бо нічого не пам’ятала, як таке могло трапитися.
Він, правда, з якихось причин майже одразу звільнився з роботи. Тест показав, що я вагітна. У мене постало питання: «Від кого?».
Так у нашій сім’ї народився Святослав. Він зовсім не подібний на чоловіка. Тому я допускаю, що його справжнім батьком є мій колишній колега. Робити аналізи на ДНК я не збираюся, хоч інколи совість мучить з цього приводу.
Важливо, що чоловік нічого не підозрює. Дуже любить нашого сина. А я люблю свого чоловіка, тому заради нашої любові цю таємницю зберігатиму впродовж всього життя.
Любов і спокій є важливішими, ніж правда в нашому випадку.
