Останнім часом я помічаю, що спілкування з рідним братом стає для мене якимось випробуванням. Напевно, нам тяжко говорити, оскільки наші погляди на життя дещо відрізняються. Діма вважає, що допомагати рідним не потрібно, адже кожен сам відповідає за своє життя і події в ньому.
У нас є мама і бабуся. Декілька років тому бабуся потрапила в лікарню з інсультом. Після того рухати кінцівками вона не може. Мама працює і намагається доглядати за своєю матір’ю. Але тоді суміщати ці дві справи неможливо. Так то і залишилась матір без роботи.
Я живу з ними і виходить, що сама утримую всю сім’ю, оскільки ходжу на роботу. Я купую продукти, оплачую комунальні і забезпечую всі інші потреби. Так, важко. Але по-іншому не можу, адже це мої рідні.
Мама з бабусею виростили мене, виховували. Батьки старались, аби у нас із братом все було якнайкраще. Звичайно, були в нашій сім’ї й моменти, коли їли ми один хліб з молоком. Але думаю, що така криза траплялась у всіх.
Дмитро ж ставиться до цього всього категорично і вважає, що рідні не надали нам належної турботи, не забезпечили таке життя, яке було у всіх однолітків. І якщо нам не дали достойне життя, то чому ми зараз мусимо їм його давати?!
У брата ж наразі дві двокімнатні і одна однокімнатна квартира. Вони з жінкою їх здають в оренду і отримують немалі гроші. Окрім цього, працюють на роботах і також непогано заробляють. На свята вони приходять до нас у гості і жодного разу не втрачають можливість розказати, як чудово і заможно вони живуть. При цьому жодного разу не допомогли мамі чи бабусі із ліками чи продуктами.
Нещодавно брат взагалі сказав, що бабусю потрібно віддати у будинок для пристарілих. Мене навіть від одної думки про це перетрушувало. Бачили б ви умови в тому будинку для людей похилого віку.
До того ж Діма часто говорить про те, як ми будемо ділити квартиру, коли помре бабуся. Як на мене, це великий гріх і показник не людяності. Коли ми були маленькими, я навіть допустити не могла, що ось таким стане мій милий і люблячий брат.
