Ох, як же мене нервує, коли діти на уроках граються на телефоні. Я запропонувала батькам купити спеціальну коробку, де є відділення для мобільних телефонів. Кожен відділ підписаний та кожен учень знає куди йому ставити свій телефон. Перед заняттям діти туди телефони кладуть, а на перерві забирають і граються. Батьки попереджені, що під час уроків до дітей телефонувати не можна та мають розклад уроків.
Одного разу після перерви Матвій вирішив пожартувати над своїм другом Станіславом та забрав і його, і свій телефони. Мені сказав, що сам передасть телефон другу. Станіслав підійшов до мене та запитав де його телефон та я сказала, що його забрав Матвій. Хлопець побіг до свого друга та невдовзі повернувся до мене дуже схвильованим.З’ясувалося, що Матвій йому сказав, що поклав його телефон на парту Станіслава, а коли хлопець підійшов туди, то телефона там не виявилось. Довелося переглядати вміст рюкзаків усіх учнів, щоб уникнути розголосу.
Телефон знайшли у Софійки та дівчинка дуже сильно розплакалась, переконувала нас, що вона не брала телефон.
Викликали її батьків у школу та всі разом пішли до директора.
– Доню, ми ж придбали для тебе телефон, чому ти взяла чуже, – ледь не плачучи сказала мама учениці.
– Я не брала, чесно, мені підкинули!
В той час під кабінетом директора крутився Матвій, він був дуже схвильованим та просив його вислухати. Я подумала, що він відчуває свою провину через те, що телефон зник та стала переконувати хлопця, що він лише хотів допомогти другу та не знав, що хтось може взяти телефон Станіслава.
– Вікторіє Сергіївно, Ви не розумієте. Це я в усьому винен. Я хотів так пожартувати над другом, а зробив лише гірше, – сказав схвильований Матвій.
Я миттю запросила хлопця в кабінет директора та він усе розповів. Софійка та її мама зітхнули з полегшенням, а я відтоді віддаю телефони дітям особисто в руки.
