У нашому селі сім’я Іваничуків не славилась добрим іменем, але й не була у фаворі серед селян. На жаль, так сталося у них, що чоловік застукав Інну з коханцем. У стані афекту, він сів за кермо і не впорався з керуванням. Інна толі з почуття провини чи причина в іншому була, але її теж не стало через півроку. Вона пішла тихо уві сні. Ця подія шокувала все село й нашу сім’ю також.
У них було двоє дітей — старша Вероніка та маленький Михайло років 10-11. Віднині вони стали сиротами й потребували опіки й термінової. На жаль, близьких родичів у них не було, бо їхні батьки не мали ні брата, ні сестри. А дальні родичі відмовились від опіку, бо й жили далеко й не бажали утримувати чужих дітей. На них чекає лише одне — дитячий притулок!
Але над ними змилувалась наша сусідка Рая. Вона з чоловіком люб’язно взяли дітей до себе. Все село пишалось їхнім вчинком і те, що вони врятували дітей від притулку й втрати одне з одним, бо дітей розподіляли б по різних категоріях й певно розлучили б брата й сестру.
Минуло пів року й настало довгоочікуване літо. Всі наче вже звикли до думки, що дітей Інни усиновили сусіди й городи об’єднали, щоб збільшити господарство. Це правильно я вважаю. Однак, після побаченого мною — поняття “правильно” треба переосмислити.
Якось я почала помічати як Вероніка й Михайло регулярно працюють на городі — майже зранку до самої пізньої вечері вони там: то чистять грядки, то збирають черешні, то фарбують паркани. Я вирішила піти до сусідки Раї й спитати, чому діти постійно працюють, коли їхній рідний син сидить на гойдалці без діла й дивиться відео у себе на телефоні.
Син Раї й Семена ще той ледацюга, увесь час відпочиває й грається на вулиці з хлопцями. Слава Богу, що мої діти вже не того віку й не спілкуються з цим неробою. В нас в селі прийнято, що всі щось та й роблять, навіть діти. Однак, не настільки як діти покійних Іваничуків. Їх наче просто експл _уатують.
Ми з Раєю довго сиділи за чашкою чаю й говорили. Вона хвалила й хвалила своїх “нових” дітей за їхню слухняність, але чому вони зовсім не відпочивають, навіть на вулицю з дітьми не виходять гратись, бо роботи багато. Зараз же літо, тому дітям треба досхочу відпочити перед навчальним роком. На що Рая мені відповіла: “Я не для того їх взяла до хати, аби безплатно їх у себе тримати. Працею своєю з лихвою покривають наші витрати з чоловіком. Та й це характер й витривалість формує!”.
Я пішла додому переосмислювати їхні слова. Спочатку погодилась, бо все-таки діти ж в неї просто так живуть, тому повинні краще й більше за рідних працювати. У всякому разі — це логічно! Однак, нещодавно мій чоловік став свідком вкрай жахливої події. Він бачив, як Рая кричала на малого, як з ланцюга зірвалася за те, що він неякісно зібрав черешні й багато з’їв по обіді, бо був голодний. Так мій чоловік почув. Хіба вона їх не годує?
Тут прийшла поштарка до нас в гості по дорозі до Раї. Ми живемо неподалік. Спитала, чи знаємо ми де Рая, бо щось в домі ні її, ні чоловіка немає. А коли спитала в чому річ, то Ліда (наша поштарка) відповідає: “Та потрібно суму передати на дітей, що держава виділяє, та й гроші від дальніх родичів на утримання дітей! Кожного місяця по 12 тис. отримують. Ех, я б теж таких дітей хотіла!”
Від цих слів в мене аж піт покотився градом. Ці діти наче на k _aтopзі у неї й вона постійно скаржиться, що мусить на них витрачати власні кошти, а те, що вони працюють на городі й половини витрат не перекриває. Та хіба це так? Вона їм наче речей нових не купувала, харчуються всі з землі й господарства, та ще й такі суму щомісяця отримує. Я все розповіла чоловікові й він вирішив викликати соціальну службу. Я все їм розповіла й вони приїхали з неочікуваною перевіркою.
Коли соцпрацівники побачили у яких умовах діти живуть — казати було нічого. Результат на обличчя. Голодні, руки в мозолях від роботи, та й одяг рваний і обдертий. Діти у всьому зізнались і їх повезли у відділення. Мені так шкода їх стало. І тут у голову прийшла ідея: може нам з чоловіком їх усиновити. Гроші за дітей платять, а оскільки мої діти скоро в університет підуть, то й не сумно буде вечорами в будинку, поки чоловік на полі працює.
Таки вирішили й вже вони живуть в нас. Звісно, діти трохи допомагають по господарству, але не без вихідних й перерв на харчування. Та й одягу їм нового купила, а ще половину коштів віддали в банк, аби у 18 Вероніка їх отримала й могла сама розпоряджатись ними.
