А скільки тобі твій колишній аліменти дає?
Оксана ледве не вдавилася чаєм. Запитання прилетіло в лоб, ніби крижана сніжка серед липневого сонця здавалося б, нічого страшного, а все одно неприємно.
Марія Андріївна сиділа навпроти й уважно спостерігала за невісткою. На столі між ними холонув пиріг з яблуками, який Оксана спеціально спекла до візиту свекрухи. Марія Андріївна в принципі любила яблучний пиріг, але зараз це було абсолютно байдуже.
Ми справляємося, Оксана натягнула щось ніж на обличчі, схоже на посмішку, але щось ніяк не вдавалося.
Я не про це питаю.
Ну… це особисте питання…
Марія Андріївна відсунула свою чашку, склала руки на столі й перламутровими нігтиками зайнялася простукуванням по скатерці.
Оксаночко, я ж не з цікавості. Марко ж цього року в перший клас пішов, так?
Оксана кивнула. Розуміла, до чого хилить свекруха, хоча й не хотілося в цьому зізнаватись навіть собі.
Форма, підручники, наплічник, гуртки різні, продовжена група… Це все копійки, хоч і в гривнях? Марія Андріївна перераховувала видатки так, ніби заповнювала бюджет у бухгалтерії сільради. Більші, ніж раніше, правильно?
Так, ледве чутно видушила з себе Оксана.
То хто більше витрачає батько Марка чи мій Славко?
По кухні зависла густа, як борщ із кісточками, тиша. За вікном хтось лаявся на парковці, десь вище розлягався сміх дітей, а тут на маленькій кухні з кумедними фіранками, що Оксана сама нашила минулої весни, повітря стало густим, як вівсяний кисіль.
Оксана відкашлялась:
Ми справляємося, повторила механічно, і власний голос здався їй якимось нікчемним. Славко не скаржиться.
Марія Андріївна фиркнула коротко і сердито, як кицька, яку ненароком притиснули хвостом до дверей.
Звісно, не скаржиться. Він у мене терплячий, як дід Петро. Встала і виправила кофтину на плечах. Бо мій син, як бачу, тягне вас обох. І тебе, і твого Марка.
Маріє Андріївно
Та свекруха вже чимчикувала до передпокою. Оксана подалася слідом, зовсім не знаючи, що сказати й чи треба взагалі щось пояснювати. Вони ж родина. Славко сам захотів, сам обіцяв
Марія Андріївна вдягла плащ, перевірила сумочку. А потім озирнулася, і в її погляді не було ані злості, а просто якась втомлена печаль чи що, якій Оксана не могла дібрати назви.
Ти б, Оксано, підробіток пошукала, сказала свекруха мякше, але від того стало ще кисліше на душі. Я ж для того свого сина не ростила, щоб він чужу дитину утримував.
Двері в підїзд клацнули.
Оксана стояла на килимку з написом «Щиро просимо!» і дивилась, ніби у прірву.
Ввечері квартира наповнилася звичними звуками: Марко в себе складав Lego, Славко брязкав ложками на кухні, гріючи вареники. Все як у нормальній родині тільки Оксані з голови не виходила розмова з Марією Андріївною, її голос лунав у голові, як старенький магнітофон, що заклинило на одному місці.
Вона дочекалася, поки Марко засне. Лише тоді, коли вони з Славком залишилися на кухні удвох, Оксана наважилася.
Славчику, сіла поруч. Тебе все влаштовує? Я Ти не думаєш, що забагато витрачаєш на Марка?
Славко відірвався від планшета і поглянув на неї так, ніби вона щойно запропонувала підсмажити борщ.
Оксанко, ти що? здивувався.
Просто питаю.
Він відклав планшет, повернувся до неї. В тому русі було стільки справжнього подиву, що Оксана аж засоромилася свого питання.
Марко для мене син, відповів із впевненістю, наче читає інструкцію до пательні. Мені байдуже, що записано в свідоцтві. Я його росту, я його люблю. Що там ті витрати? Про що ти?
Оксана кивнула й посміхнулась бо це були ті самі слова, які їй так хотілося почути. Але десь у найтемнішому куточку душі поселився маленький крижаний червячок. І слова свекрухи, всі ці образливі натяки, раптом стали справжньою колючкою і вийняти їх було вже несила.
Минули пів року…
Оксана сиділа на краю ванни і дивилась на дві смужки. Не вірилось чоловічим очам, але факт на лице. Показала Славку він закрутив її по коридору, наче переміг у лотерею. Марко стрибав навколо і вимагав пояснень, а дізнавшись, що стане старшим братом, поставив умову: «Хочу сестричку і вчитиму її збирати Lego».
Вагітність промайнула легко, мов весняний дощик. У березні народилась маленька Сонечка зморшкувата, з очима Славка і носиком Оксани. Марко дотримав слова: днями сидів біля ліжечка, оберігав сон сестрички й гнівно шипів на кожного, хто балакав занадто гучно.
Оксана вірила: ось тепер усе стане на свої місця. Що Марія Андріївна погляне на онучку й розтане, прийме їхню родину такою, якою вона є.
А як же.
Свекруха заявилась у гості через два тижні після виписки. Сонечка мирно сопіла у ліжечку, Марко був у школі, а вони втрьох сиділи на кухні: Оксана, Славко і Марія Андріївна.
І тут свекруха відставила чашку, наче готується до грандіозного виступу у клубі.
Оксано, ти ж тепер у декреті, так? почала Марія Андріївна з надмірною турботою в голосі. Виходить, дохід упав, а витрати на Марка такі ж. І як ти це компенсуєш?
Оксана відчула, ніби у грудях зявилася чорна діра й втягла весь повітря з легенів.
Дзвони б ти Марковому батькові, продовжила свекруха, і ніби й не помічала, як Оксана посіріла на обличчі. Хай аліменти підвищує. Хай додасть поверх норми. Бо це його обовязок годувати свою дитину! З мого Славка вже досить ну і кого ж ти там ще збираєшся на його шию посадити
Славко раптом влупив долонею по столу так, що гуцулка чашка підскочила, а ложка з гуркотом впала на підлогу.
Мамо, сказав він неймовірно спокійно, але так, що навіть плитка здригнулася, годі.
Марія Андріївна гордо підняла підборіддя, губи стиснулися у стрічечку, і вся вона моментально перейшла з наступу в оборону. Як майор у відставці, котрий не визнає поразок.
Я ж за тебе і за Соню турбуюся! обурилася вона так щиро, що аж кутки рота посіпувалися. Хіба це злочин хвилюватись за свою дитину?
Про що хвилюватися? Славко не відступав ні на крок. Про те, що я щасливий? Що у мене сімя?
Про те, що ти витрачаєшся на чужу дитину! обурено здійняла руки Марія Андріївна. У тебе ж уже є своя дочка, рідна! А ти все ще витрачаєшся на нього.
Оксані захотілося прослизнути під стіл, втекти у шафу з зимовими речами, розчинитись «На нього». Її Марко, який із захватом кликав Славка татом, малював йому листівки на свята він став для свекрухи просто «оце».
Марко мій син, відрізав Славко. Я виховую його, я люблю його так само, як Сонечку. Ми родина. Мамо, це твоя проблема, якщо ти цього не розумієш.
Марія Андріївна підхопилася так різко, що стілець тріснув уздовж і згримів об холодильник.
Ти руйнуєш собі життя! зірвалася на крик, а голос її захлинувся в істериці. Ти жертвуєш собою через неї і через ЇЇ дитину! Та не для того я тебе ростила…
З дитячої долинуло схлипування, поки що тихеньке, а потім все голосніше. Соня злякалася крику дорослих.
Оксана вскочила і рвонула до донечки, лишаючи позаду кухню, сварку, чоловіка, голоси. Обняла Соню, пригорнула, зашепотіла щось тихе-тепле, аби тільки заспокоїти.
З далекого коридору грюкнули вхідні двері, і стіни будинку, здається, разом з Оксаною здригнулись.
Потім тиша.
Соня поступово заспокоїлась, сопіла і уткнулась носиком у мамине плече. Оксана стояла тихо посеред дитячої, боячись дихнути й озирнутись на те, що залишилося там, у кухні.
Двері скрипнули, і зайшов Славко. Втомлений, але спокійний. Він підійшов, обійняв Оксану з донечкою, і так вони стояли цілу вічність, у трьох, мовчки.
Мама складна людина, нарешті прошепотів він, ховаючи обличчя в Оксанино волосся. Але я не дозволю їй тебе чіпати. Вона певний час у гості ходити не буде.
Оксана глянула на чоловіка і відчула, як в очах защипало. Тихо кивнула, не в силі промовити бодай слово.
Вони вистояли. Їхня маленька родина справилася.
