Я ніколи не дослухалася до порад старших людей про що свого часу сильно пошкодувала. Коли мені виповнилося 16 років я зустріла Ярослава. Ми навчалися в одному університеті, правда хлопець був уже на випускному курсі. Молода та наївна я не помічала нічого, окрім великого почуття любові.
Бабуся одразу помітила зміни в моїй поведінці. Не думаючи, не гадаючи з чим це могло бути пов’язано запитала прямо: «Ти закохалася?» Я розповіла їй про Ярика. Описала його, як найкрасивішого хлопця на всій планеті. Бабця терпляче вислухала мої любовні пісеньки, а потім, наче відрізала: «Всі вони однакові! Як тільки отримає своє, поминай як звали»
Хіба могла закохана дівчина прислухатися до слів старенької бабці, яка весь вік прожила сама? Я продовжувала таємно зустрічатися із коханим. Бабуся сварилася, закривала мене у квартирі, погрожувала відправити у монастир і так далі. Я про все розповіла хлопцеві й ми домовилися утекти. Я не думала про навчання, про рідну бабцю, а довірилася коханню.
Нічого нікому не сказавши ми переїхали жити до іншого міста. Ярослав влаштувався на роботу, поки я наводила лад в орендованій квартирі. Через місяць спільного життя, я зрозуміла, що вагітна. Одразу поділилася радісною новиною з татусем. Наступного ж дня Ярослав з роботи не повернувся. Спершу я злякалася, думала, що сталося щось жахливе. Він не відповідав на мої дзвінки. На роботі мені сказали, що він звільнився. Я нічого не розуміла.
Дійшло до мене, коли хазяйка прийшла по квартплату. Грошей у нас не було, Ярослав так і не з’явився, а дитина всередині мене продовжувала рости. Що я могла зробити у такій ситуації? Повернутися до бабусі з пузом – це ж який сором. А бабця мене попереджала, даремно я її не послухала. З житлом я розрахувалася своїми прикрасами. А потім пішла шукати роботу.
Мене ніхто не хотів приймати до себе, адже бачили, що вагітна. З горем пополам взяли посудомийкою у якусь забігайлівку. Я ледве зводила кінці з кінцями. Зароблених грошей вистачало тільки на плату за квартиру. Бувало лягала спати голодною. Сама не знаю яким чудом, але дитина народилася здорова. Це була дівчинка. Я назвала доньку Любою на честь бабусі.
Засиджуватися у декретній відпустці не могла, бо треба було чимось годувати дитину. Любу брала з собою на роботу. Господарю це звісно не подобалося, але що я могла зробити. Стало легше, коли Люба підросла. Я віддала донечку до дитячого садочку, а сама знайшла краще місце роботи.
Трішки накопила грошей й все вклала у своє навчання. Закінчила кулінарні курси. Мене підвищили до помічника кухаря. Нарешті зароблених грошей було достатньо на більш-менш нормальне життя. У цей період я і наважилася взяти квартиру на виплату. Хотіла, щоб Люба мала власний дім.
Донечка швидко підростала. Одного разу настала мить, якої я боялася. Вона почала розпитувати мене про тата. Я не хотіла вигадувати історії, пояснюючи, куди він міг дітися, тому сказала правду. «Твій татко, доню, покинув мене одразу, коли дізнався про тебе». Після тієї розмови Люба більше ніколи не запитувала про нього.
Вісім років мені знадобилося для того, щоб виплатити кредит за квартиру. Ми економили на всьому, чому могли, тож тепер я хотіла дати своїй дитині все найкраще. На вихідні я повела Любу у кіно. Саме там у моєму житті знову з’явився Ярослав.
Колишній почав буквально мене переслідувати. Підстерігав біля роботи, супроводжував до самого дому. Потім почалися квіти, цукерки й все в цьому ж дусі. Я більше не була тієї молодою дурепою, тому одразу поставила цю мерзоту на місце: «Мені противно дивитися на тебе. Я хочу, щоб ти зник із нашого життя, як ти це зробив 12 років назад. Це єдине, що ти дійсно вмієш!»
Колишній ще довго не давав нам спокою. Спробував перемикнутися на доньку, але вона теж не захотіла його знати. Вона сердилася на Ярослава за те, що він покинув нас напризволяще. Я була лише рада цьому.
